Дилер реальності - Ніколас Дімітров

– До просвітління ведуть п’ять кроків, – долинає до мене голос Будди. – Ти маєш пройти їх один за одним, саме в такому порядку – інакше нічого не вийде.

Перший крок: начхати на те, що про тебе кажуть.

Другий крок: начхати на те, що про тебе думають.

Третій крок: ти маєш усвідомити, що всім на все начхати.

Крок четвертий: тобі начхати на те, що всім начхати.

І нарешті, п’ятий крок: тобі начхати на просвітлення.

Будда замовкає, і боги перестають звертати на мене увагу. Припустімо, його слова – це й була порада. Недіяння – незмінність – неприв’язаність – на все начхати. Ок, нехай буде так!

Знайденим на підвіконні чорним маркером я малюю на столі лотос із тринадцятьма пелюстками і, схрестивши ноги, сідаю в середину квітки. Заплющивши очі, ставлю маркером крапку трохи вище перенісся і намагаюся уявити світ, у якому немає

бажань і вподобань,

почуттів і бездушності,

радощів і розчарувань,

богів і демонів,

віри і зневіри,

меж і безмежності,

думок і бездумності,

правди і брехні,

гармонії і хаосу,

верхньої і нижньої частини,

світлого і темного,

справжнього і підробленого,

правдивого і неправдивого,

доброго і злого,

чистого і брудного,

веселого і сумного,

яскравого і тьмяного,

реального й ілюзорного,

насіння і плевел,

апостолів і грішників,

коханців і зрадників,

нас і їх,

тебе і мене…

І коли мені це вдається, до кімнати заходить Марк.

– Вітаю, тест пройдено, – вимовляє він буденним тоном, і я насилу розплющую очі.– О третій годині в понеділок вам призначено зустріч із моїм босом Паоло Рамбаном – на ній усе й вирішиться. Золтане, з вами все гаразд?

У зашифрованому чатi повiдомляю Харона, що перший етап пройдено успішно і завтра на мене чекає аудієнція у креативного директора «Транс-Реаліті». Старий одразу починає наполягати на зустрічі – сьогодні. Оскільки мене ще штирить кислота, переконую його зустрітися завтра вранці. Наша зустріч має відбутися не в метро, а на квартирі. Харон пересилає мені адресу, за якою я маю прийти о десятій ранку наступного дня.

Відіспавшись і привівши себе до ладу, прибуваю за потрібною адресою. Доводиться пхатися в справжнісінькі нетрі, нанесені на карту міста сірим прямокутником, без поділу на квартали. Маятник історії знову хитнувся: місто, яке ще наприкінці минулого століття позбулося халуп безхатьків і так пишалося цим, знову обросло ними, немов лахміттям. Вузькі вулички тут розбігаються в різні боки абияк, то звиваючись між похмурих будинків-коробок, то перериваючись запаскудженими глухими кутами. Просто на землі злидарі варять рис у казанах, обробляють свинячі туші, купають своїх дітей у струменях гідрантів, курять пахощі перед вівтарями, збитими з уламків рекламних щитів, розгадують кросворди, розвалившись у гамаках, пересварюються одне з одним і дивляться нескінченний серіал «Примарна зірка», головну роль у якому виконує актор-акторка, що раз на рік змінює стать.

Завдяки навігатору знаходжу потрібну мені адресу і пірнаю в запльований під’їзд із запахом котячої сечі. Написи на стінах, у які краще не вчитуватися, зламаний ліфт. Спочатку сумніваюся, чи, бува, не сплутав будинок. Але потім згадую про пристрасть Харона до конспірації, і вибір такого місця для явочної квартири здається мені закономірним. Цілком у його стилі – ховатися, наче щур на смітнику. Нарешті знаходжу потрібні двері, що посмуговані ножем так, немов наркоману, який прийшов сюди, грубо відмовили в дозі. Дзвінок, звісно ж, не працює. Стукаю в двері, завваживши, що вони виготовлені з міцного металу, можливо, навіть куленепробивні. За кілька митей брязкають замки, і Харон впускає мене всередину.

– Заходь, Зете, я зараз. – Він зникає в темних надрах квартири.

Улаштувавшись у кріслі невизначеного кольору, оглядаю «апартаменти». Потерті мостини, які нещільно примикають одна до одної, похилена тумбочка, завалена стосами журналів і газет, із порцеляновим ковзанярем на вершині. Півдюжини потворних масок із пап’є-маше, пришпилених до вицвілих фотошпалер, зображують морські хвилі, що накочуються на берег мрії. Величезний кактус у діжці, що довго і болісно помирає, але відчайдушно чіпляється за життя всіма своїми колючками, які присипано пилом. Хитро вигадано. Навіть якщо хтось надмірно цікавий і зуміє проникнути до резиденції Харона крізь броньовані двері і заґратовані вікна, то, побачивши обстановку запустіння, занепаду і тихого відчаю, вдихнувши аромат прострочених ліків і несвіжого одягу, він, гидливо скривившись, одразу ж забереться геть.

Харон повертається з кухні, несучи в руках дві філіжанки з кавою. Я поглядом запитую: це можна пити чи теж для антуражу?

– Не турбуйся! – посміхається старий. – Кава-машина коштує дорожче, ніж ця халупа.

Роблю ковток із чашки з відбитою ручкою і погоджуюся – справді, кава чудова. Харон совається у своєму кріслі, йому явно кортить, щоб я почав свою розповідь.

– Ну як співбесіда? Вигляд у тебе не дуже. Тебе там що, катували?

Викладаю йому все про вчорашні випробування, про кислотний конверт, про картину з дивною інтерпретацією вершників Дюрера. І звісно, про симпозіум за участю богів і свою відчайдушну медитацію в фіналі. Старий нетерпляче киває головою з таким виглядом, ніби подібні історії йому доводиться чути щодня. Однак, почувши про кислоту, він раптом виявляє цікавість.

– Ти впевнений, що це був психоделік?

– А що ж іще?

Харон дістає телефон, щоб швидко надіслати комусь повідомлення, потім, із хвилину подумавши, промовляє:

– Взагалі це досить дивно – накачувати чимось претендента на посаду під час першого інтерв’ю. Тебе про щось запитували? Усе пам’ятаєш чітко?

– Це було не інтерв’ю. Ми перемовилися кількома фразами з асистентом. А потім він тицьнув мені цей конверт і здимів.

– Мені не до кінця зрозуміло, що ти такого зробив, що вони завважили, ніби тест пройдено? Сів у позу лотоса? Зазвичай від претендентів на посаду потрібно щось більше.

– Сам не розумію. Я просто робив те, що сказав мені Будда. Ну, принаймні так, як я його зрозумів…

– Ти маєш на увазі Будду, намальованого на стіні?

– Для мене це був абсолютно реальний Будда. Навіть зараз, коли кислота не діє, він здається мені справжнім.

– Гаразд. Головне, що ти успішно пройшов тест. Далі тобі призначено зустріч із головою їхнього креативного департаменту Паоло Рамбаном. Друга людина в компанії, після голови корпорації. Але, наскільки я зрозумів, він просто виконує те, що йому доручає Саул Ґааді – наша темна конячка, про яку майже нічого не відомо. Тобі вдалося щось про нього знайти?

Я ділюся небагатою інформацією, яку зумів зібрати. Ще вчора я закинув завдання своєму другу на ім’я Сумо, широкі зв’язки якого, крім іншого, охоплюють інфодилерів і хакерів. Зрозуміло, я не став повідомляти йому, чому цікавлюся Саулом. А він, звичайно ж, не ставив мені зайвих запитань.

Отже, засновник «Транс-Реаліті» з’явився на світ п’ятдесят шість років тому в Ірані. Походить із небагатої, але інтелігентної сім’ї: батько – банківський клерк, мати – шкільна вчителька. Одні джерела повідомляють, що Саул –