Дилер реальності - Ніколас Дімітров

На тому крижаному екрані, що ліворуч, герой сидить у позі лотоса, заплющивши очі й зімкнувши руки біля паху – камера неквапливо облітає навколо нього, змушуючи фігуру в кадрі обертатися. Зображення на екрані посередині: та сама людина, що танцює химерний танець, – вона високо підкидає коліна, у той час як її руки то злітають догори, то спадають униз. У цьому танці є щось індійське, а кілька фаз, які одночасно видно в кадрі, додають танцюристу схожості з багаторуким індуїстським богом. На третьому екрані зображення більш хитромудре: герой спочатку розпадається на сотні однакових фігур, а потім усі фігури збираються в одну, і коли це возз’єднання відбувається, на лобі фігури яскраво спалахує третє око, що дивиться на глядача, тобто на мене, водночас і з цікавістю, і з жалем.

– Ви любите відеоарт? – чую високий чоловічий голос у себе за спиною.

Обернувшись, я бачу Паоло Рамбана, який нечутно увійшов до кабінету. Років шістдесяти з лишком, невисокого зросту, з крупними рисами обличчя й бронзовою доглянутою шкірою. Він не просто стояв – він позував, погладжуючи рукою з двома перснями свою борідку-готі й зарозуміло вивчаючи мене крізь окуляри з черепаховою оправою.

Паоло був направду вражаючим видовищем. Костюм темно-попелястого відтінку, із золотим гаптуванням уздовж рукава, високий комір сорочки, що прикриває все горло, яке обхопила строката краватка, заколота діамантовою брошкою. З-під укорочених за останньою модою штанів виглядали напівчоботи на високих підборах із зеленої крокодилячої шкіри. Запах його парфуму був досить насиченим і одразу ж наповнив кабінет атмосферою розкошів та високої моди.

Я підводжуся з крісла й тисну його руку – млявий потиск, який він швидко перериває і театральним жестом указує мені на моє місце. Сідаю.

Рамбан сідає навпроти, закинувши ногу на ногу, і з хвилину дивиться кудись над моєю головою. Терпляче чекаю продовження.

– Отже, Золтане… – Він говорить повільно, розтягуючи слова, ніби знає величезну ціну кожного. – Я чув, ви блискуче пройшли перший етап співбесіди. Дуже радий за вас.

– А можна запитання, пане Рамбан?

– Просто Паоло.

– Гаразд. Паоло, хто автор цієї приголомшливої інсталяції?

Рамбан здіймає брову. Він явно чекав іншого. Щось про кислоту або медитацію, або порожній конверт. Але ще під час своїх художніх медитацій у Нагаркоті я прийняв рішення, що в моменти перебування всередині корпорації «довірятимуся вітру», що й продемонстрував щойно Рамбану. Здається, йому це сподобалося. Він дозволив собі напівпосмішку і нагородив мене ввічливим кивком голови.

– Це моє творіння.

– Серйозно?

– Ну, певно ж. Я очолюю креативний відділ величезної медіакорпорації. Відеоарт – цілком закономірне хобі в моєму випадку.

Запановує невелика пауза, Рамбан знову дивиться кудись над моєю головою, ніби забувши про мене. За кілька хвилин він знімає окуляри і втомлено тре перенісся.

– А тепер, якщо дозволите, Золтане, я поставлю вам кілька запитань.

Я одразу ж відновлюю в пам’яті своє липове CV, але, як згодом з’ясовується, мені ця інформація не знадобиться.

– Як ви вважаєте, Золтане, чому одні люди домагаються в житті успіху, а інші – ні?

– Гадаю, ідеться одразу про кілька факторів: спадковість, властивості характеру, талант, урешті-решт.

– Зрозуміло, – киває він, ставлячи окуляри назад. – Але є дещо важливіше. Просто одні люди хочуть цього, а інші не хочуть.

– Хіба не всі люди хочуть бути багатими і знаменитими? – Я не можу зрозуміти, до чого він веде.

Рамбан відмахується від мого запитання, продовжуючи своїм фірмовим знудженим тоном.

– Гроші та влада – це лише інструмент.

– Інструмент для чого? – не вгамовуюся я.

– Для створення реальностей. Тих реальностей, у яких нам подобається жити.

– Ви використовуєте слово «реальність» у мно-жині…

– Так і є. Було б нудно жити лише в одній реальності, чи не так? Наша розмова – це одна з реальностей. Коли розмова завершиться, почнеться інша реальність – і для вас, і для мене. Однак правда в тому, що ми самі створюємо ці реальності, але багатьом людям, майже всім, здається, що реальність, до якої вони належать, – це даність, зумовленість і незмінність. Ви розумієте, про що я?

– Здається, так.

Паоло Рамбан підводиться зі свого місця, я стежу за його переміщеннями, повертаючись разом із кріслом.

– Можливо, вам знайома алегорія, вигадана Платоном, – про людей, замкнених у печері.

Уважаю за краще нічого не відповідати.

– Я вам нагадаю, Золтане. Платон стверджував, що звичайна людина нагадує бранця, який сидить на підлозі печери зі скутими руками і ногами. Він сидить спиною до виходу з печери, і все, що він бачить, – тіні від предметів, які рухаються у нього за спиною. Не в силі обернутися, він уважає ці тіні єдино можливою реальністю і не припускає думки, що існує щось іще. Якби Платон жив у наш час, мабуть, він порівняв би телебачення з фокусником, який, пробравшись до печери і стоячи за спиною у бранця, проєктує на стіну перед ним різні фігури – привабливі чи огидні, витончені чи примітивні. Спостерігаючи за цією грою тіней, ви можете подумати, що вона сповнена змісту, однак це лише тіні, ілюзії, фікція. Так от, у якийсь момент нам у корпорації набридло продюсувати театр тіней – ми маємо намір зняти з бранця кайдани і вивести його з печери назовні…

– Благородна місія! – дозволяю я собі зауваження.

– Тут ідеться не про благородство, – відповідає Рамбан. – Нам просто незатишно в печері. Саме тому, що мені подобається конструювати реальності, я і став свого часу займатися модою. І саме тому припинив займатися нею. Якоїсь миті я зрозумів, що мода – надто примітивний інструмент. Скажімо так, це павине перо, що лоскоче вухо, а нам у корпорації потрібний лазерний скальпель, що розкриває череп.

Рамбан підходить до бару в стіні, бере в руки карафку з водою, пропонує мені, я відмовляюся. Зі склянкою в руках він сідає на край столу просто переді мною і промовляє:

– Якби вам довелося розробляти піар-стратегію для нової релігії, з чого б ви почали?

– Це алегорія? – питаю я, не вірячи своїм вухам.

– Багато чого з того, що ми робимо, можна передати лише мовою метафор.

– Релігія – це набір містичних знань, які пристосовано для певної географічної зони. Вони розв’язують екзистенційні завдання: що буде після, у чому сенс буття, яким є наше призначення…

– І? – Паоло явно занудьгував від мого красномовства.

– Будь-яке спілкування з богами передбачає жертвоприношення. Або як мінімум підношення. Тому я б пішов перевіреним шляхом. Обрав би обличчя бренду, створив йому відповідне паблісіті. А потім – розіп’яв би його.

– Ефект жертви давно вже не працює, ми проводили дослідження, – відмахується Рамбан. – Людям тепер складно концентрувати свою увагу більш ніж на добу, вони забудуть вашого месію наступного дня. Я б хотів отримувати від вас більш оригінальні рішення.

– Залежить від того, який показник піар-кампанії вважати успішним. Навіть зірки-одноденки