Дилер реальності - Ніколас Дімітров

перс, інші записують його в курди, а треті – у бербери. Хай там як, містера Ґааді можна з упевненістю назвати громадянином світу, оскільки він багато подорожує, володіє нерухомістю на різних континентах, а також вільно розмовляє кількома мовами: англійською, арабською, французькою, фарсі, малайською та івритом. Дружина Саула, француженка, померла від раку мозку дев’ятнадцять років тому, відтоді він не одружився, і про його особисте життя нічого не відомо. Його двадцятип’ятирічна дочка Катрін у корпорації з’являється рідко і на світських заходах інтерв’ю зазвичай не дає. Тож чи бере вона участь у справах «Транс-Реаліті», з’ясувати поки що не вдалося.

Окрім «Транс-Реаліті» та медійних бізнесів, Саулу Ґааді належать іще кілька компаній – досить екзотичних. Зокрема: гірськолижний курорт в Об’єднаних Арабських Еміратах, ферма з розведення метеликів у Малайзії і французький гумористичний журнал «Чаппі Клошар» (саме той, редакцію якого періодично підривають радикали). Також були дані про якісь дослідні центри, але про них нічого конкретного знайти не вдалося – інформація виявилася ретельно засекреченою.

Судячи з сумного виразу обличчя старого, я не повідомив йому нічого такого, чого б той не знав. Він ніколи не був щедрим на компліменти – навіть якщо виявиш винахідливість, навряд чи можеш розраховувати на схвалення. Тоді я дістаю свій головний козир – невелику довідку, яку Сумо скачав із сервера ні багато ні мало Інтерполу.

– Тепер я розповім дещо, про що звичайними каналами довідатися не так просто, – кажу я, влаштовуючись зручніше. – Інформація досить суперечлива, але щодо Ґааді та його корпорації звучить дуже інтригуюче. Тобі доводилося чути про суфіїв?

– Ісламські містики? До чого тут вони?

– Зараз поясню. Ключова ідея суфіїв – створення досконалої людини шляхом духовного розвитку, аскетизму та піднесення над мирською суєтою. Дехто вважає суфізм не так релігійною течією, як філософією або навіть наукою. Серед його прихильників були й релігійні фанатики, і люди майже світські – поет Омар Хаям, наприклад. Суфійські ордени існують і сьогодні, хоча їхні члени є мусульманами приблизно тією ж мірою, що і я.

– Хочеш сказати, Ґааді належить до одного з таких таємних товариств?

– Стверджувати це з упевненістю не можна. Однак відомо, що в юності, коли Ґааді ще жив на Близькому Сході, він був членом братства «Сини неба». Головна концепція філософії цього ордену – ідея виховання досконалої людини шляхом аскези, глибинного розуміння світу й алхімічних знань.

Харон дивиться на мене з подивом.

– Алхімія? То, по-твоєму, Ґааді – один із тих диваків, які намагаються створити золото з лайна? – спантеличено запитує Харон.

– Не так буквально. Після падіння Римської імперії саме арабські, зокрема перські, вчені стали головними хранителями античних праць з алхімії. Центром цієї філософії стали ідеї безсмертя. Для сьогоднішніх суфіїв алхімія – це скоріше система символів. Так ось, «Сини неба»… Відомо про них зовсім небагато. І більшість фахівців уважають, що ця організація розпалася щонайменше двадцять років тому. Однак цікаво те, як склалася доля людей, що перебували в цьому ордені. Президенти, міністри, прем’єр-міністри, очільники корпорацій – ось ким згодом стали майже всі ті хлопці, про причетність яких до братства відомо, – це величезна і впливова мережа. І не слід думати, ніби туди брали лише дітей емірів та олігархів. Скоріше навпаки: більшість тих, про кого йдеться, походили зі скромних родин – як-от і сам Саул Ґааді. Ми не знаємо, як він став одним із найбільших медіамагнатів у світі. Але якщо десь і є відповідь на це запитання, то, найвірогідніше, у братстві «Сини неба».

Харон так розхвилювався, що підвівся й почав походжати кімнатою. Ось тепер я був задоволений його реакцією. Дякую тобі, невідомий хакере мого друга Сумо!

– Орден може бути причетним і до нового проєкту Саула, – припускає Харон.

– Можливо.

– Цікаво, цікаво… – Він продовжує ходити, жмакаючи свою бороду. – Уся ця інформація про Саула Ґааді дещо прояснює. Під час зустрічі з креативним директором промацай, чи має він щось спільне з цими «Синами неба». Зрозуміло, не напряму. І взагалі, одразу повідомляй мені все, що тобі видасться незвичним. Схоже, там усе серйозніше, ніж я гадав.

У цей час йому телефонують. Відповівши на дзвінок, він виходить із кімнати. Чую, як він вовтузиться із дверними замками. Старий повертається в супроводі молодої азійки, національність якої я не зміг визначити. Вона була одягнена так, немов щойно повернулася зі зльоту байкерів. Ні слова не кажучи, дівчина кидає шкіряну куртку на диван і виймає з сумочки на поясі шприц і гумові рукавички. Здається, зараз я дізнаюся справжню причину терміновості цієї зустрічі.

– Лінн візьме у тебе кров на аналіз. Нам потрібно дізнатися, що в тебе ввели на співбесіді.

Я киваю, засукуючи рукав, а Харон іде від нас, щоб зварити ще кави. Поки моя кров наповнює шприц, роздивляюся «медсестру». Коротка стрижка, тонкі риси обличчя з акуратним прямим носом і високими вилицями, зосереджений погляд, світла шкіра, гострі груди, що прориваються крізь білу майку.

Якось я розумію, що скоро ми опинимося в одному ліжку. І вона, схоже, це теж знає.

0009

Одкровення про свiт без бажань і уподобань, яке я пережив на співбесіді в «Транс-Реаліті», не відпускало. Я погано спав цієї ночі – кидався, ніби в маренні, не в змозі відрізнити обривки сну від реальності. Прокинувся геть виснаженим і тут, дуже до речі, згадав, що попереду – два вихідні. І мене потягнуло до Золтленда. Моє місце сили кликало мене.

У кожної людини є місце, де вона почувається максимально комфортно. Зазвичай це те місце, де довелося відчути абсолютне, нічим не затьмарене щастя. Як правило, ми опиняємося в такому місці лише кілька разів за все своє життя, інакше воно втратить силу. Мій Золтленд розташований у непальському селищі Нагаркот, куди мене майже випадково занесло кілька років тому.

У ту подорож я вирушив сам і мав чіткий план. У мене два тижні. Днів три-чотири я витрачу на огляд уже бачених, але злегка призабутих пам’яток у долині Катманду: головні ступи, королівський палац, а також навколишні міста-райони з поетичними назвами на кшталт «Бхактапур». Ну, а після цього – геть із долини, заповненої смогом і людьми, у гори, а там побачимо. З усіх гірських курортів, розташованих неподалік від Катманду, я обрав Нагаркот – завдяки його назві, схожій на звук, із яким жменька камінців скочується схилом гори. Так, я не помилився з рішенням: це стало одразу зрозуміло, щойно водій заїхав до селища за три години петляння гірськими шляхами.

Селище як селище, не сказати щоб дуже процвітаюче. Повз бамбукову будку кафе троє місцевих панночок у пурпурових шатах несли величезні в’язанки хмизу. Але обідати й полювати на колоритні кадри – потім, а зараз треба знайти готель. Я йшов, куди несли мене