Дилер реальності - Ніколас Дімітров

Я виконав завдання Харона, подбавши про те, щоб можливе розслідування пішло хибним слідом, і звільнився з агентства. Кілька місяців помандрував Латинською Америкою – Аргентина, Бразилія, Перу. А коли повернувся, на мене вже чекало чергове замовлення від мого роботодавця. Наша взаємодія відновилася, як за старих добрих часів. За кілька років я встиг попрацювати в двох медіахолдингах, на кіностудії, в одному інформаційному агентстві і в трьох рекламних – не враховуючи дрібних проєктів, які не потребували улаштування до компаній.

Входження в довіру, викрадення даних, збирання компромату, запис конфіденційних перемовин і таке інше. Липові резюме, підроблені рекомендації, ретельно сфабриковані «легенди», продумані шляхи до відступу. Чи доводилося мені замислюватися про те, що буде, якщо одного разу все випливе на поверхню? У найкращому разі це загрожувало серйозними судовими позовами, в найгіршому – польотом із двадцять четвертого поверху.

Згодом я перестав замислюватися про наслідки. Грошей, певно ж, було більше, ніж я заслуговував, але не вони допомогли мені відкинути сумніви. Допомогло дещо інше. Щоразу завдання ставали дедалі складнішими. А захоплення, яке я відчував, занурюючись у новий світ і повністю перевтілюючись, ставало дедалі інтенсивнішим. Я любив свою роботу. Тепер я любив і свою безособовість, яка допомагала мені ставати то однією людиною, то іншою, і навіть старанно її підтримував. Я виявив, що не існує нічого неможливого, коли маєш справу з людьми, яких умієш спокусити, підкорити і в результаті використати. Я був неначе створеним для всього цього.

Про теперішнє життя Харона мені відомо не так уже й багато. Але річ не у відсутності цікавості, а в тім, що старий, як і раніше, не зацікавлений у розголошенні особистої інформації. Йому має бути зараз близько шістдесяти, але достеменно вік визначити складно, оскільки його азійське обличчя перебуває поза часом. Наскільки я знав, після роботи в поліції Сінгапура він обіймав високу посаду у великій охоронній фірмі. Десять років тому, після серйозного скандалу, обтяженого загибеллю клієнта, був змушений піти на вільні хліби. І зараз у його портфоліо, крім комерційного шпигунства, залишилися фінансові махінації і фармацевтична контрабанда.

У Новому Сінгапурі ти можеш більше не дбати про колишню репутацію – вона стирається разом зі щорічною зміною ID-картки. Якщо не порушуєш місцевих, і без того досить ліберальних законів, то можеш ні про що не турбуватися. Злочини, вчинені в інших державах, адміністрацію не хвилюють: усе, що було не в Сінгапурі, залишається поза Сінгапуром. Глобальний торговий центр. Один із найбільших у світі портів. Особлива економічна зона. Адекватне оподаткування. Екстрадиція не діє. Коли ти стаєш жителем міста, твоя фінансова і будь-яка інша історія обнуляється з отриманням ID, у якому ти можеш указати будь-яке ім’я, а можеш не вказувати зовсім – вистачить і номера, проставленого на картці.

Ось чому це місто приваблює гравців, аферистів, бухгалтерів-утікачів і фінансових ділків з усього світу, що замішані у скандалах. Тут вони знаходять те, про що в інших містах світу годі й мріяти: недоторканність, анонімність, фінансову безпеку. Що стосується Харона, то йому й переїжджати нікуди не довелося, адже він народився в Сінгапурі. Так само, як і я, гадаю.

0005

Дiзнатися бодай щось про свою появу на світ я не зміг. Католицький сиротинець зник, і ніяких залишків я не знайшов, та й не дуже розшукував. Де саме я народився, – я міг тільки здогадуватися, для зручності вирішивши, що це був Сінгапур. Саме на момент моїх негараздів у Ґейланґу мої прийомні батьки ледь оговталися від втрати власної дитини і з радістю вхопилися за пропозицію Харона всиновити миловидого підлітка. Тим більше що після десяти років у Південно-Східній Азії вони саме збиралися повертатися до США. Уже виникло передчуття глобальних трансформацій: криптовалютна мильна бульбашка ладна була луснути в будь-який момент і змінити економіку всіх країн, а надто Сінгапуру. Незабаром так і сталося: трильйони доларів було втрачено, мільйони людей втратили свої заощадження та інвестиції. Сінгапур, який іще недавно називали містом-утопією, мрією, державою майбутнього, котився похилою площиною – початок періоду криптоанархії.

Пам’ятаю, я миттєво призвичаївся до ролі зразкового сина. Я прийняв їхнє прізвище та навіть ім’я своє сирітське, «Золтан», забув назавжди. Батько був розробником ігор, мати працювала в благодійному фонді. Походили обидва зі Східної Європи – угорець і українка, – що стали американцями в юності. Звичайний світ моїх прийомних батьків, яких я відразу призначив «татом» і «мамою», без префіксів (на їхнє превелике щастя), був затишним, безпечним і трохи нудним. Але сам факт переїзду до незвіданої країни захоплював мене набагато більше, ніж втеча від помсти злопам’ятного судновласника.

Потім були десять років у Пасадені, де я спочатку закінчив школу, а потім навчався дизайну у царині штучного інтелекту – нової професії, на якій чомусь наполягав мій батько. Мені тоді було байдуже, що робити. Хоча з навчанням я не відчував жодних труднощів, але й захоплення ним у мене не було.

А потім… Відзначаючи з друзями отримання диплома, я тусив по всіх злачних місцях Тіхуани. Телефонний дзвінок буденно пролунав під час однієї з таких пиятик, з невідомого номера. Я навіть ледь не скинув дзвінок, не бажаючи відволікатися від півнячих боїв. Але чомусь усе ж таки відповів. Офіційний голос із бостонським акцентом повідомив мене про автокатастрофу й поцікавився, коли я зможу прийти на впізнання тіл батьків, а також залагодити інші формальності.

Пам’ятаю свої відчуття. А точніше – їхню повну відсутність. Люди, які стали для мене сім’єю, дали мені нове життя і, самі не знаючи того, урятували від смерті,– лежали в холодильнику поліцейського моргу в Пасадені. А я лише подумав: тепер мене тут ніщо не тримає. Й одразу ж зненавидів себе за цю бездушність. Так само спокійно я пройшов усі формальні процедури і несподівано дізнався, що батькові ще від часів його роботи головою IT-відділу в Сінгапурі належала там частка в невеликій маркетинговій компанії. Сінгапурський нотаріус із бездоганною англійською вимовою наполегливо видзвонював мене (звідки вони про все дізналися?) і наполягав на моєму приїзді для вступу в спадок.

Пазл склався. Я мав повернутися до Сінгапуру і прагнув цього. Мене не відпускали спогади про вирування життя на його вулицях, а головне, про мої власні пригоди, що хвилюють так, як ніщо в житті мене більше не хвилювало. А тепер для цього ще й була вагома причина. Щось говорило мені, що саме там на мене чекає велика пригода, яка нарешті дасть мені відповіді на всі мої запитання до себе й до світу, і я був до неї готовий.

Здається, це було так давно… А минуло лише п’ять років.

0006

Сьогоднi, поки ду на мою спiвбесiду до «Транс-Реаліті», знову ставлю собі запитання, чому мене так притягує це місто. Адже я терпіти його не