Дилер реальності - Ніколас Дімітров

© Н. Дімітров, текст, 2019

© М. Кравцов, М. Зволінська, іл., 2019

© О. Кожушко, пер. укр., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020

Присвячується моїй коханій Марині

Особлива подяка за блискучу співпрацю:

Антону Фридлянду, Володимиру Нагорному, Тамріко Шолі, Валерію Степанову-Мамонтову, Катерині Григоровій & Альоні Лазуткіній

– Я хочу трахнути Каролiну Шиллер – бажано просто на подіумі.

Клієнт замовк, неначе сам здивувався своїй забаганці. Однак тих, хто був присутній на зустрічі, нічого не збентежило. Один із них, років близько п’ятдесяти, який був одягнений у гаптований по рукаву костюм платинового кольору, зі строкатою краваткою та діамантовою брошкою, лише схвально кивнув, провівши рукою по своїй цапиній борідці. Другий, молодий і жвавий асистент в окулярах у дерев’яній оправі, забігав пальцями по планшету.

– Прийнято, – сказав той, хто був старшим.

Клієнт нервово засовався на шкіряному дивані і ще раз оглянув кабінет, розташований на верхньому поверсі хмарочоса «Транс-Реаліті». Розмова відбувалася в розкішній залі для зустрічей із VIP-клієнтами – величезні картини ню, дизайнерські меблі у стилі мінімалізм, панорамні вікна й окремий ліфт викликали довіру. Але йому й самому не вірилося в те, що вони тут обговорювали.

– Ви справді можете це влаштувати?

– Безумовно.

– Але як? Це стерво вважає себе суперзіркою… Вона мене й бачити не хоче! Я вже перепробував різні підкати! Це стало для мене справою принципу.

– Якщо це неможливо в тій реальності, що існує, ми сконструюємо для вас нову, – озвався молодий. – Саме на цьому спеціалізується наша корпорація.

– І скільки це коштуватиме?

– Недешево. Однак не думаю, що це питання має вас турбувати. Проте є один нюанс…

– Який іще нюанс?

– Ви висловили бажання «зануритися» в елітну модель. Без проблем. Але для цього нам доведеться зануритися у ваш мозок.

Величезне примiщення – я бачу його неначе в розрізі. Незважаючи на те що я тут уперше, точно знаю, де перебуваю. Це Інтерклозет.

Простора зала з високою стелею заповнена рядами унітазів, які розчиняються в темряві. Звивисті труби, що міцно чіпляються за них, тягнуться вниз, до підземної клоаки, розміри якої набагато перевершують верхнє приміщення. Тут уже багато людей, і постійно прибувають нові відвідувачі – здається, зала ось-ось лусне. Люди мовчки підходять до унітазів, але замість того, щоб сідати на них, прикладають до них обличчя. В оцю фаянсову лійку вони спускають свої потаємні думки, приховані бажання, марні сподівання.

Усі ці розумові відходи, перемішуючись, бурхливими потоками спрямовуються вниз, де утворюють токсичне озеро, яке з шипінням роз’їдає стіни величезного резервуара. Потоки, які струменять згори, починають бити сильніше, і хвилі, які відбиваються від лунких стін, накривають мене з головою. Стає зрозуміло, що резервуар ось-ось заповниться по самі вінця, і безколірна рідина хлине з унітазів, неначе з музичного фонтана. Та замість музики звучатимуть вигуки жаху відвідувачів Інтерклозету, і ніхто не почує серед них мого крику. Я залишусь унизу, розчавлений і позбавлений повітря.

Мені стає моторошно – я хочу втекти – шукаю виходу – нечутно кричу. І неначе у відповідь на це лунає лопотіння крил. Просто перед моїм обличчям пролітає величезний чорний ворон.

Я прокидаюся. Це один із непояснювано реалістичних снів, які постійно мучать мене. Антидепресанти й снодійне не допомагають, і мені доводиться лише змиритися з тим, що діється.

Іду на кухню, великими ковтками п’ю воду з-під крана. Потім довго стою біля вікна, вдивляючись у нічний Сінгапур. За інерцією намагаюсь пригадати всі деталі цього сну, сам не знаю навіщо. Коли морок минає, машинально зазираю до монітора на кухонному столі. У чаті – повідомлення від мого роботодавця Харона. «Новий великий проєкт. Об 11:00 на станції». Ну нарешті, робота! Адже я повністю вигрошився. Можливо, тому й бачу ці безглузді сни.

Життя фрілансера – як американські гірки: сьогодні ти стоїш на балконі люксової квартири з видом на ботанічний сад, цмулиш дорогий коньяк і чекаєш на доставку з ресторану. А завтра – давишся локшиною в дешевій забігайлівці, скидаючи зі смартфону повідомлення про заборгованості. Думка про те, що після отримання авансу я зможу повернутися до першого варіанта, діє на мене заспокійливо. Я звик до невеличкого штучного світу своєї квартири, стіни якої оберігають мене від гамору й метушні цього міста. Тут би я й залишався місяцями, читаючи й малюючи свої сни на величезних полотнах. Та ба, безтурботне життя у двокімнатній студії під самим дахом елітного хмарочоса коштує недешево.

Дивлюся на годинник у кутку екрана – за три хвилини третя. Знов заснути я точно не зможу. З-за стіни долинає приглушене виття мого сусіда-наркомана. Можливо, саме ці крики стали причиною мого пробудження, а не задушливе марення, з якого я щойно виринув. Іще двадцять років тому сусідові загрожувала б смертна кара. Іноді мені хочеться вбити його, іноді мені до сліз його шкода. Ці крики як нагадування: ти можеш купити апартаменти в будинку з величезною оглядовою терасою і приємним запахом у ліфті, однак Новий Сінгапур і тут тебе дістане. Ультраконсервативне місто геть змінилося: за стіною все одно виявиться сумнівний тип, який видає нерозбірливі звуки ночами. Або з сусіднього балкона гримітиме оглушливий рейв упереміш із вищанням угашеної молоді. «У будь-якій діжці меду завжди знайдеться ложка лайна. Головне знати, де саме вона плаває», – згадую я улюблену приказку Харона.

Стукаю в стіну, і крики замовкають – трансформуються в нерозбірливе бурмотіння, котре майже повністю гасить звукоізоляція. Відпочинь, приятелю. І наступного разу пошукай кращого дилера.

Човгаю в бік ванної. Моя квартира схожа на мене. Однотонні стіни, жодних картин, жодних інтер’єрних примочок, жодних милих дрібничок, жодних логотипів. Нуль індивідуальності. Щоб так знеособити своє житло, треба добре попрацювати. Це не мінімалізм, навіть не аскетизм, а повна відсутність обличчя. «Не маючи обличчя, не втратиш його», – наставляв мене Харон колись давно, ще навчаючи ремесла. Я добре затямив це правило. Я ніколи й не мав власної особистості, постійно ховаючись за вигаданими.

Стаю під душ, потім одягаюсь і виходжу з дому, вирішивши не повертатися сюди до самої зустрічі. Середина жовтня – дощ і не думає вщухати. Ось і зараз – чи то вологе марево, чи то мжичка в повітрі. Сорочка одразу ж прилипає до спини, і, сівши в машину, я кваплюсь увімкнути кондиціонер. Радіо прокидається автоматично, та я гидливо вимикаю його. Жодного шуму, крім природних звуків ночі: щебетання пташок, які дивом вижили в цьому місті, скрекіт цикад, далеке завивання сирен, ледь чутний стукіт коліс потяга,