Дилер реальності - Ніколас Дімітров

ноги, і невдовзі опинився біля готелю з нехитрою назвою «Ґрін Хаус». Колись зелена двоповерхова будівля стояла саме на краю гори. Я зайшов усередину, і мені показали номер на верхньому поверсі. Кімната була аскетичною, але й коштувала смішних грошей. Однак коли непальський хлопчина, який привів мене сюди, відсунув фіранку, я завмер, побачивши величезні вікна на всю стіну і ще одні двері, що ведуть на терасу.

У цей момент мені стало зрозуміло, що решту днів, відведених на подорож, я проведу саме тут, насолоджуючись видом із тераси. Я міг заприсягтися чим завгодно, що мені ніколи не набридне милуватися цими зеленими долинами й величними горами, що дихають спокоєм і смиренністю. Над головою, ні, на рівні обличчя, текли повільні хмари. Трохи вище шугали орли, передаючи одне одному вахту ледь помітним дотиком крил. У найчистішому повітрі панував аромат квітів і трав. Кава з молоком, чай із лаймом, а також інші замовлення з меню приносили мені сюди, на терасу. Доступу до мережі не було, і слава Богу.

Не дивно, що саме там я почав малювати, переносячи на рисовий папір усе, що траплялося мені на очі: зелені пагорби зі східчастими грядками, зарості бамбуку, Гімалайське пасмо, Еверест, що поблискував снігами й нагадував багаторуких богів із пташиними головами, вирубаними з каменю, ступи, схожі на увіткнені в землю дзвіночки. І так усі десять днів… І про жодну хвилину, проведену там, на терасі, я не шкодую.

Відтоді я бував у Нагаркоті ще двічі, щоразу втрачаючи відчуття часу. В останній із візитів привіз із собою потужну вебкамеру, яку попросив установити на терасі «Ґрін Хауса», де на той час уже з’явилася мережа. Тепер я мав можливість милуватися панорамою Золтленду в будь-який момент, коли мені цього захочеться.

Ось і зараз, дочитавши книжку про алхіміків і підступившись до щойно завантаженої про суфіїв, краєм ока я поглядаю на монітор із прямою трансляцією з Нагаркота. Під час минулорічного землетрусу камера трохи зрушилася вбік, але «Ґрін Хаус» не постраждав. У мене тут пізній ранок, а в Непалі сонце щойно зійшло. У мене омлет на сніданок, а у мешканців Нагаркота – пельмені момо. У мене алхіміки та суфії в парчевих каптанах, а у них – голомозі ченці в бордових рясах. Що довше я вчитуюсь у суфійські притчі, то ясніше стає, що різниця між суфізмом і буддизмом майже непомітна. І суфії, і буддисти прагнуть до звільнення від суєти. І ті й ті відкидають логіку на користь містичного пізнання. І ті й ті розмовляють химерною мовою метафор і алегорій.

Одна з притч особливо запала мені в душу. У понеділок уранці, коли я вирушаю до «Транс-Реаліті» на таксі, прослуховую цю історію кілька разів. У притчі розповідалося про річку, яка на своєму шляху зустріла пустелю. Річка спробувала перетнути її, але відчула, що її вода грузне в піску, і якщо вона рухатиметься далі, то вичерпається. Мудрець порадив річці перетнути бархани разом із вітром, який підхопить воду, перенесе її на своїх крилах, а потім дасть їй змогу знову впасти на землю. Спочатку річка не повірила в те, що це можливо, і, відмовившись, промовила: «Але ж тоді я перестану бути собою». Мудрець відповів їй: «Якщо ти не довіришся вітрові, то перетворишся на смердючу калюжу. Ти не залишишся колишньою в будь-якому разі – довірившись вітрові або не довіряючи йому». Тоді річка за допомогою вітру піднялася в повітря, здолала пустелю, випала дощем і знову стала річкою – так вона пізнала свою справжню сутність. Якщо ця притча не розповідає про трансформацію матерії в дух і назад – адже саме цю думку намагалися донести суфії й алхіміки, – то я нічого не розумію.

Що ж таке вітер у цьому разі – так і залишається для мене загадкою.

0010

Коли я пiдходжу до хмарочоса «Транс-Реалiтi», приходить повідомлення від Харона.

«Це не ЛСД. Намагаємося встановити, що саме. Будь обережний із тим, що кладеш собі в рот. Напиши після зустрічі».

«Довбані алхіміки», – вимовляю я подумки і заходжу до будинку.

Біля рецепції на мене вже чекає мій учорашній знайомий Марк. Разом ми піднімаємося на двадцять п’ятий поверх. Двері ліфта відчиняються, і ми виходимо на килим, прикрашений хвилястим візерунком, який вкриває простору залу. Придивившись до візерунка, я помічаю, що це не просто хвилясті лінії, а зображення очей, які з’єднуються одне з одним.

– Тобі туди, – вказує він на непримітні двері зі світлого дерева в глибині залу. – Коли закінчите, я чекатиму тут.

Не встигаю я відповісти, як Марк зникає в кабіні ліфта, і я залишаюся на самоті. Ані секретарів, ані охорони, ані решти співробітників. Судячи з тиші, що оточує мене, на поверсі навряд чи перебуває багато люду, який сховався за дверима кабінетів. Можливо, ми тут лише удвох – Паоло Рамбан і я. Ступаючи «окатим» килимом, я прямую до його кабінету і, постукавши, штовхаю двері.

Кабінет Рамбана порожній. Не тільки в тому сенсі, що господаря немає на місці: тут майже немає меблів. Вікно на всю стіну, за яким над парканом із хмарочосів пролітає трійця літаків, котрі рвонули в різні боки. Стіни і стеля пофарбовані в світло-бежевий, на підлозі – той самий психоделічний килим. У центрі просторого кабінету – прямокутний стіл із бежевого пластику, на столі немає ані комп’ютера, ані стосів паперу – нічого. Біля столу, одне навпроти одного – два крісла, оббиті шкірою та обрамлені металом. На одному з них я помічаю аркушик паперу. Трохи повагавшись, беру його в руки й читаю: «Любий Золтане! Я буду незабаром. Якщо захочете чогось випити, бар міститься за панеллю з логотипом корпорації. Ваш Паоло».

Я знаходжу потрібну панель на стіні, але вчасно згадую про рекомендації дотримуватися обережності. Бар, проте, досить різноманітний, але робота є робота: від випивки краще утриматися. Я роздратовано опускаюся в крісло й ховаю записку в кишеню. Можливо, Харон захоче провести графологічну експертизу почерку Рамбана.

Уся інформація, яку я встиг нарити про Паоло Рамбана, належала до періоду, що передував його роботі в корпорації. У минулому відомий модельєр, десять років тому він пішов зі світу моди, пояснивши своє рішення зміною життєвих пріоритетів. Потім він очолював благодійний фонд, який боровся з анорексією, а потім і зовсім зник із радарів.

Чекаючи на креативного директора «Транс-Реаліті», роздивляюся інсталяцію, встановлену біля однієї зі стін, – іще один предмет у кабінеті крім столу та крісел. Точніше, три предмети. Інсталяція являє собою три великі скляні бокси, усередині них містяться три брили льоду, на які невідомо звідки проєктується закільцьоване відео. Усі три сюжети пов’язані між собою одним героєм, обличчя якого здебільшого розмите, але іноді на крижаних зламах проступають окремі риси, щоправда, скласти з них портрет мені не