Дилер реальності - Ніколас Дімітров

покинутих немовлят при церкві Святого Йосипа. Не знаю, чому я опинився саме в ньому, – мабуть, моя біологічна матір була католичкою. Або просто вирішила, що для немовляти напівєвропейської зовнішності це найкраще місце. А ще я виразно пам’ятаю мої постійні мрії з нього втекти.

Одного разу в мене це вийшло, і працівники сиротинця знайшли мене тільки з допомогою поліції в ботанічному саду. За словами Харона, який був тоді одним із поліціянтів, вигляд у мене був мало не просвітлений, так я насолоджувався не відомим мені раніше світом за стінами своєї «дитячої в’язниці». Він згадував восьмирічного хлопчика, який сидів біля ставка у стані дивного заціпеніння. Мене забрали, нагодували, обігріли й повернули до суворих черниць.

Відтоді мої спроби втекти повторювалися ледь не щомісяця, аж поки сиротинець не дав мені спокою. Я почав жити на вулицях району Ґейланґ, пробавляючись дрібними крадіжками й випадковими підробітками. Там я навчився, крім англійської, і решти мов космополітичного міста: малайської, путунхуа, тамільської, почав розуміти навіть кілька більш рідкісних говірок. А Харон, котрий на той час уже працював в управлінні поліції району (а потім і очолив його), узяв мене під свою опіку. Спочатку відмазував від неприємностей, потім почав давати власні доручення, не завжди легальні.

Я був щасливий – метушливий світ вулиць, що постійно змінювався, надавав мені руху, якого так бракувало в сиротинці. Я працював у Харона кур’єром, іноді вів для нього стеження. Кілька разів він улаштував мене рознощиком або підмайстром до місцевих бізнесів, у яких був так чи так зацікавлений. Гарненький, поступливий на вигляд підліток не викликав підозр у найпроникливіших наймачів. Тому в мене виходило виконувати завдання, з якими б жоден дорослий не впорався. Харон дуже цінував мене за це й виокремлював серед решти малолітніх злодюжок і жебраків, яких у нього була зібрана ціла банда.

За словами Харона, тоді він і відкрив у мені здатність перевтілюватися і зливатися з оточенням, водночас зберігаючи здатність відсторонено спостерігати і збирати інформацію. Я був ідеальним посередником між злочинним світом Сінгапура, майстерно прихованим від сотень вуличних відеокамер, і його цивілізованим фасадом.

Одного разу я втратив обережність і був упійманий власником судноплавної компанії, коли фотографував уміст його сейфа. Я дивом уник долі бути підвішеним на гак і випатраним і два тижні переховувався на конспіративній квартирі у Харона. Тоді я не знав, що за мою голову було призначено велику суму й усім містом нишпорили «мисливці», які бажали заробити на упійманні малолітнього шпигуна.

Харон тим часом розробив план, як надійніше сховати мене від помсти судновласника. Невдовзі мені влаштували побачення з прийомними батьками – американцями. Ті одразу закохалися в «гарнюню-сироту, в котрого зникли батьки», як описав мене Харон. Набагато пізніше я бачив своє фото у справі про всиновлення: скромно одягнений хлопчик із темно-русявим кучерявим волоссям, білою шкірою, чітко окресленими губами та вилицями, прямим носиком і трохи східним розрізом очей. Симпатяга, навіть красунчик.

Так я отримав прийомних батька й матір, а за кілька днів покинув місто на багато років, переїхавши з ними до США, де провів юність. Жив звичайним життям мільйонів молодих американців, здобув освіту. Однак я завжди знав, що колись усе одно повернуся до міста мого дитинства. Як, власне, й розпорядилася доля.

0004

Досi не можу зрозумiти, чи випадково ми зустрілися з Хароном знову. Це сталося п’ять років тому, після мого повернення до Сінгапура. На той час я вже був власником збанкрутілого рекламного агентства і продюсером декількох медійних проєктів, настільки ж амбіційних, настільки й неуспішних. Грошей, які я отримував від цієї діяльності, ледь вистачало на те, щоб частинами сплачувати накопичені борги. А місцем проживання мені слугувала квартирка, яку винаймав, завбільшки з короб вантажівки. І без того неідеальну картинку доповнював ліс заводських труб за вікном, від самого вигляду яких дерло в горлі.

На той час я почувався абсолютно нещасливим. Мене обтяжувала думка, що коли я нічого у своєму житті не зміню, то мені доведеться повернутися назад до Америки. При цьому я розумів, що це було б лише втечею від реальності в подобу католицького сиротинця мого дитинства. У нудну, прісну тюрягу.

Відправивши свої ілюзії разом з амбіціями на смітник, я заходився шукати цікавої роботи. Чіплявся до всіх своїх друзів і знайомих, спамив у соцмережах й огинався на профільних тусовках серед рекламістів, журналістів і телевізійників. Місто дуже змінилося до того часу. За часів мого дитинства всім новоприбулим туристам уже в літаку повідомляли, що за наркотики тут загрожує смертна кара. Тепер же в тусовці панували справжні веселощі: одні нюхали, другі упивалися, треті – і те, й інше. І мені доводилося відповідати, щоб влитися в це товариство. Те, що я сам у якийсь спосіб не стирчався у цей період свого життя, вже саме по собі було досягненням.

На одній із таких вечірок я й зустрів Харона, біля стійки бару, на церемонії нагородження діячів реклами, куди я проник за підробним бейджем. Я ледь його впізнав. Підтягнутий кремезний коп із важким поглядом залишився в минулому. Тепер антураж зобов’язував Харона косити під богемного алкоголіка: пожмаканий смокінг, шийна хустка, окуляри з димчастими скельцями, масивна каблучка на пальці і сива борода, над якою нависала загасла сигара. Я був такий радий його бачити, що мало не накинувся з обіймами.

За ці кілька років у Сінгапурі я намагався з ним зв’язатися, але не міг знайти й сліду. Аж тут – умучить віскі з льодом, наче й не він. Але Харон зупинив мене суворим поглядом, як тільки він умів. Нібито ми розпрощалися минулого тижня, буденно запитав, де я працюю. Я зізнався, що перебуваю в пошуку.

– Моя знайома шукає асистента, – повідомив він і простягнув свою візитівку. – Набери мене завтра, я влаштую зустріч.

Усе сталося так природно, що я, здається, навіть не спромігся йому подякувати. Потім виявилося, що йшлося не про його знайому, а про знайому його знайомої. І в результаті я отримав роботу – необтяжливу й добре оплачувану.

Пропрацювавши три місяці асистентом хазяйки рекламного агентства, я встиг обрости купою знайомств і орендувати студію в самому центрі, неподалік від офісу. І ось, щойно мені здалося, що моє життя вилетіло на швидкісну трасу, на горизонті знову з’явився Харон. Він попросив мене про «невелику послугу». Усе, що від мене вимагалося, – скопіювати клієнтську базу з комп’ютера моєї леді-боса, за що пропонувався гонорар розміром із трирічну заробітну плату. Харон завжди називав речі своїми іменами, уникаючи метафор. Щоправда, визначення «промислове шпигунство» він уважав за краще замінювати більш обтічним формулюванням «наші проєкти».

Недовго думаючи я погодився. Схоже, саме в подібних заняттях полягало моє покликання.