Дилер реальності - Ніколас Дімітров

– Пропоную обговорити те, заради чого ми вас сюди покликали. – Він ніби прочитав мої думки. – Ваш послужний список вражає… Що саме ви робили на останньому місці роботи?

Я переповідаю розширену версію свого вигаданого резюме, адаптованого під потреби «Транс-Реаліті». Марк, похитуючи головою в такт моїм словам, час від часу підкидає чергові запитання, навіть не намагаючись робити вигляд, що йому цікаво те, про що я розповідаю. Мій співрозмовник підкреслено коректний, але при цьому злегка зарозумілий. Мабуть, він почуває себе частиною глобального процесу, що змінює світ, тоді як я для нього – просто черговий претендент на те, щоб називатися його колегою. Як швидко стерлася б зарозуміла маска з його фізіономії, якби він дізнався, хто я насправді? Моя розповідь добігає кінця, я чекаю на чергове запитання, але воно не надходить.

– Ну то що, перейдімо до тестового завдання?

Він виймає з кишені піджака жовтий конверт і кладе його на стіл переді мною.

– На виконання завдання у вас є рівно година, – повідомляє він мені.– Бажаю успіху, Золтане!

Він ледь помітно підморгує мені й виходить із залу. Мені нічого не залишається, окрім як відкрити конверт.

Якби в конвертi лежав чистий аркуш паперу, я б, мабуть, не здивувався. Але все виявляється ще цікавішим – конверт порожній. За допомогою авторучки акуратно розклеюю його по швах – має ж бути бодай якась підказка. Ба ні, нічого – ані водяних знаків, ані назви фірми-виробника, жодних позначок. Думай, Зете, думай. Чого ці типи хочуть від тебе, окрім як загнати в кут? Розпатраний конверт лежить переді мною, і я тупо дивлюся то на нього, то на богів, які посміхаються зі стіни. Ціла година – цього часу забагато, щоб устигнути відчути себе ідіотом. І замало, щоб знайти відповідь на непоставлене запитання.

Уважно оглядаю конверт на просвіт, потім кілька секунд тримаю його над полум’ям запальнички, але таємні письмена не проявляються. Обнюхую його, але він не пахне нічим незвичайним. Відщипнувши шматочок паперу, пробую його на смак, і теж не помічаю нічого особливого. Я щось випускаю з уваги… Але що саме? Пробую міркувати логічно.

Що таке конверт? Найперше це форма. Потім – функція. Крім того, це матеріал, із якого він виготовлений. Так, тут уважніше. Що ми маємо? Аркуш жовтуватого паперу, що особливим чином скріплено за допомогою клею… Доторкнувшись кінчиком язика до липкої смужки, я відчуваю прелюдію ефекту, який ні з чим не сплутати. Мене пересмикує, немов від розряду струму – це кислота. Ось воно, тестове завдання, три етапи в одному. Чи здогадається тестований, де шукати підказку? Чи готовий він закинутися наркотою, щоб пройти випробування? І нарешті, як він поведеться, якщо все ж таки наважиться? Є лише один спосіб відповісти на всі три запитання одразу – я злизую кислоту з конверта. До завершення відведеного часу залишилося п’ятдесят хвилин.

Спочатку нічого не відбувається. Минає п’ять хвилин, іще п’ять, а приблизно за двадцять хвилин після прийому підказки кислотна хвиля накочує на мозок звідкілясь ізнизу, зі шлунка, і приміщення змінює свої обриси, згладжуються кути, ледь помітна хвиля пробігає дерев’яною гладінню столу, обличчя богів на стіні оживають – стає помітно, як складно їм удавати лише фрагменти графіті. Сподіваюся, мої екзаменатори точно розрахували дозу. І все ж таки, у чому полягає тестове завдання – адже не лише в тому, щоб закинутися на співбесіді? Чи спостерігають за мною цієї миті? Упевнений, що так – я відчуваю на собі чийсь холодний погляд.

– Золтане, зосередься! – раптом вимовляє Будда. – Ти шукаєш відповідь, але спочатку потрібно знайти запитання.

– Може, ви мені допоможете? – прошу я, намагаючись витримати тон поважний, але не улесливий. – У конверті не було жодного запитання…

– Ніхто й не казав, що запитання в конверті. Це було б занадто просто.

– Виходить, запитання в цій кімнаті? На цьому поверсі? У цій будівлі?

– Не знаю, – розводить він руками. – Але мені здається, ти мислиш поверхово.

– Може, запитання полягає в мені?

Будда не відповідає, але з виразу його обличчя мені стає зрозуміло: я на правильному шляху. Отже, що ж це за запитання, яке я міг би поставити собі, щоб на нього відповісти?

– Зваж усе як слід, – вступає до розмови Юстиція, помахуючи в мене перед носом своїми вагами. – Якщо не виконаєш завдання, другого шансу не буде.

– Хлопчина ж-бо не дуже тямущий, – зітхає над вухом Шива.

Збіговисько богів заважає мені зосередитися. Якщо не захоплю ініціативи, вони забалакають мене до того, що я переплутаю верх і низ, грішне й праведне, насіння та пліви… Ні, не пліви, а якось інакше. Плевели? Твою ковіньку!

– Агов, ти що, заснув? – подає голос одноокий Одін, штовхаючи мене в плече.

– Так, хвилиночку! – Мене все це вже дістало. – Я, звісно, розумію, що всі ви мегакруті й так далі. Але невже так складно допомогти мені пройти цей довбаний тест?

Боги замовкають – схоже, мені вдалося їх присоромити.

– Гаразд, що там у тебе? – зглянулася Юстиція.

– Порожній конверт замість запитання і година на пошуки відповіді,– відповідаю я, а потім, глянувши на годинник, уточнюю. – Ні, п’ятнадцять хвилин.

– Ок, я тобі допоможу, – каже вона. – Ти шукаєш запитання в собі самому, але в тобі не закладені запитання. Ти – скляна колба, запаяна зверху й позбавлена дна. Усвідомивши власну порожнечу, ти починаєш шукати запитання у світі, що оточує тебе. Але світ – не запитання і не відповідь. Він існує не тому, що хтось про щось запитує, і не тому, що хтось відповідає, скоріше навпаки. Аж ось, зневірившись, ти звертаєш свій погляд до богів. Але боги теж не ставлять запитань – вони лише беруть гору і вимагають виконання своєї волі.

– Це все? – питаю я, почекавши деякий час. – І як мені це допоможе?

– Ти отримав би відповідь, якби поставив запитання.

– Але ж я запитав…

– Ти нічого не запитав, – вимовляє Одін.

– Запитання не пролунало, – підтакує йому Шива, склавши всі чотири руки на грудях.

– Гаразд, я запитаю! – Кинувши погляд на годинник, розумію, що до кінця відведеної мені години залишилося лише десять хвилин. – Запитання таке: що я маю зробити, щоб пройти цей тест?

– Оце вже краще! – усміхається Будда. – Але хто сказав, що ти маєш щось зробити?

Боги знову регочуться. Я помічаю, що вони втрачають інтерес до мене: Юстиція зосередилась на своїй пишній зачісці, Будда готується вдатися до медитації, а Шива з Одіном базікають про щось своє.

– Гаразд, можу розповісти тобі, як досягти просвітлення, – зглянувся, нарешті, Будда, розплющивши очі.

– Буду дуже вдячний, – белькочу я, відчуваючи, як мій кислотний язик перетворюється