Дилер реальності - Ніколас Дімітров

– Новий ринок, який ми маємо намір завоювати, вимірюють не грішми. Його вимірюють душами людей.

– Звучить загадково.

– Буде час і для конкретики, – обриває мене Рамбан.

Він кидає погляд на свій годинник, циферблатом якого швидко проносяться якісь золотаві символи. Ледь помітно здіймає брову – ознака легкого роздратування, яка від мене не сховалася, – потім підводиться. Я вирішую, що аудієнція добігає кінця. Гарячково міркую, як урятувати ситуацію. Мені очевидно, що я не справив на Рамбана належного враження. Однак він не вказує мені на двері, а дивиться просто в очі, можливо, уперше за нашу зустріч.

– Знаєте, Золтане, мені вас наполегливо рекомендували… Що ж, подивимося. У будь-якому разі, щоб затвердити вашу кандидатуру, я маю провести з вами один невеликий тест.

Приймати я тут більше нічого не буду – кажу я собі.

– Що вам відомо про дзен-буддистські коани? – вимовляє мій співрозмовник.

Що далі, то важче.

– Це завдання, що здаються нездійсненними і які вчителі дзен давали своїм учням, – відповідаю я. – Продемонструвати ляскання однієї долоні, знайти те, що міститься на північ від Північного полюса, і так далі.

– Абсолютно правильно. Хоч я і не вчитель, а ви поки що не мій учень, але все ж таки… Ви маєте зупинити цей літак.

Він указує в бік вікна, де літачок завбільшки з малярійного комара неквапом рухається в просторі між двома хмарочосами. Я одразу ж згадую японського ченця, якому вчитель дав завдання зупинити потяг. Для ченця все закінчилося сумно – не знайшовши іншого рішення, він кинувся під потяг, і вчитель вважав, що монах формально впорався. Переводжу погляд із вікна на Рамбана. Той спостерігає за мною з ледь помітним скепсисом, але серйозно. Я розумію, що він зовсім не жартує – ба більше, не залишає мені часу на роздуми. Треба діяти!

Я зриваюся на ноги, відриваю своє крісло від підлоги і з розмаху шпурляю його у вікно. Хромована хрестовина врізається в скло, і воно одразу ж укривається найтоншою павутиною тріщин, за якою неможливо розгледіти ані міста, ані літака над ним. Потім обертаюся до Паоло, готовий до будь-якої реакції.

Паоло застиг, явно спантеличений. Він дивиться на вікно, переводить погляд на мене, і я вперше бачу на його обличчі відтінок цікавості. Не може бути! Він кидає погляд на свій годинник і нагороджує мене білозубою усмішкою, театрально жестикулюючи.

– Браво, Золтане! Ви впоралися із завданням.

– Справді?

– Очевидно. Мені здається, ви не безнадійні, мій любий.

– Дякую…

– Що ж, приходьте завтра о десятій, щоб Марк устиг усе вам показати і познайомити з ключовими особами компанії.

– Звісно, буду о десятій, – обіцяю я, потискаючи на прощання його мляву руку.

– І ще дещо… – вимовляє Рамбан. Цього разу він не випускає моєї руки зі своєї і свердлить мене поглядом крізь свої модні окуляри. – Записка, яку я залишив тут перед вашим приходом, – віддайте її мені. У лівій кишені штанів, якщо не помиляюся?

Коли я повiдомляю Харону, що мене прийняли на роботу, старий нетямиться від щастя. Із такої нагоди у нього є для мене подарунок, який він передасть через Лінн – екзотичну байкершу, яка брала в мене кров на аналіз. Розмову з Рамбаном вирішую переказати йому пізніше – нехай спочатку перекаже мені аванс.

Поки чекаю на кур’єрку, намагаюся усвідомити те, що сказав Рамбан. Нова релігія? Чи говорив він бодай трохи серйозно, чи просто хотів перевірити новачка? Хоча чому б і ні? Церкви давно перетворилися на корпорації – адже може статися й навпаки? Попит на духовне зараз високий, як ніколи. А пропозиція? Храми стали туристичними пам’ятками. Релігійні символи – принтами на футболках. Універсальні автоцеркви перетворили віру на духовний фастфуд. Складно вигадати більш вдалий момент для виведення на ринок нової релігії.

Але все спрацює лише в тому випадку, якщо це буде справді крутий продукт. Не черговий психотренінг для інфантилів або секта для самотніх невдах, а щось по-справжньому нове, сучасне й зачіпливе. Що ж таке вони могли вигадати?

Коли Лінн приїжджає до мене додому ввечері того ж дня, виявляється, що вона і є обіцяним подарунком. Перш ніж вирушити до ліжка, ми закидаємося кількома пігулками з її фармацевтичної сумочки, і мені мало не зриває дах від насолоди. Складно відокремити дію стимуляторів від тілесної хімії, та й не треба. Мені просто хочеться заповнити її собою, вдихати запах її тіла, ловити подих, здригатися від кожного дотику, бути грубим і ніжним водночас. Коли за кілька годин я закінчую досліджувати її тіло, вкрите татуюваннями, вона спритно вдягається і, перш ніж піти, ставить на тумбочку біля ліжка три слоїки з пігулками.

– Бос просив передати, – пояснює вона. – Це – щоб як слід виспатися. Приймеш сьогодні. Це – для концентрації уваги. Приймеш завтра вранці. Це – щоб опанувати себе у стресовій ситуації. Приймати по одній штуці не частіше разу на день.

– Що в них?

– Ніякої хімії, тільки натуральні компоненти, новітня розробка. – Здається, вона знущається з мене, зображуючи ведучу телемагазину. Я демонстративно скидаю слоїки в шухляду тумбочки. Байдуже знизавши плечима, Лінн прямує до дверей, але я зупиняю її.

– Ти давно працюєш на Харона?

– Достатньо, – ухильно відповідає вона.

– Дивно, що ми не зустрічалися раніше. Мені здавалося, я знаю всіх його помічників.

– Нічого дивного, – обриває вона. – Не засмічуй голову непотрібними речами.

Мені не хочеться, щоб вона йшла так швидко, але, схоже, вона не налаштована на балаканину.

– Коли ми побачимося знову? – питаю я.

– Золтане, ти поводишся як дівчисько, – усміхається вона.

Дідько, вона має рацію. Секс, нехай навіть під стимуляторами, – занадто мало, щоб прив’язатися до практично незнайомої людини.

– Зберися, приятелю, – кидає вона, затримавшись у дверях. – Завтра в тебе важливий день.

Уже за хвилину я чую, як за нею зачиняються двері ліфта. Усе ж таки дістаю з тумбочки пігулки і, закинувши одну в рот, засинаю сном праведника.

Мені сняться кольорові сни, дія яких відбувається на фермі з розведення метеликів. Піднявшись на груди поваленого демона з обличчям, закритим маскою гірськолижника, я танцюю руйнівний танець Шиви. Від кожного руху моїх численних рук із неба падають літаки, і тільки метеликам, які літають навколо, я не завдаю жодної шкоди.

Наступного дня, у вiвторок, я прибуваю до «Транс-Реаліті». На годиннику за п’ять хвилин десята. Морда кунсівського Міккі Мауса здається мені надзвичайно доброзичливою, охоронці на рецепції – запопадливими правоохоронцями, покликаними убезпечити мене, а Марк, який бовваніє біля ліфта, – старим другом, якому я щиро радий. Якщо це ефект пігулок для концентрації уваги, одну з яких я все ж прийняв після сніданку, то треба буде вимагати від моєї «медсестри» ще кілька упаковок. Тим