Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Вона затнулася, а потім зітхнула, щоб зібратися з духом.

— Сайдонія, що б ми не робили у Хризантеміумі, скільки б свят не відвідали, скільки б красивих убрань не переміряли, скільки б грошей ти мені не дала, я не стану Вельмишановною Панною. Я не така, як ти. Я народилася і виросла не в Космосі й не отримувала підтримки Імперії. Я одна з них. Я одна з Ексцесів, — вона ніби виплюнула це слово.

Тільки тоді я зрозуміла, що це слово, яке я чула безліч разів і повторювала не замислюючись, було образливим і принизливим. Надлишок. Воно означало, що переважна більшість людських істот були непотрібними і неважливими.

— Я знаю, ти ніколи не повіриш в це, — м’яко промовила я, — але мені байдуже, якщо ти єретик. Для мене це не має значення.

Але це явно була не та відповідь, на яку вона очікувала.

— Два тижні тому, — сказала вона з гіркою посмішкою, — я була б дуже рада, якби почула це. Я подумала б, що Вельмишановне Панство прийняло мене, що в мене є своє місце. Раніше я хотіла знайти його. Я так злилася на свою матір... — вона замовкла, її рот скривився. — Я дивувалася, чому вона кидає виклик Сенатору фон Пасусу? Але тепер я знаю. Тепер я бачу, ким вона була, Сайдоніє. Вона була героєм. Я стану такою дочкою, якою повинна була стати, коли вона ще була жива.

І вона пішла, не вимовивши більше жодного слова.

Я стояла і дивилася їй услід, у мене було дуже важко на серці. Мені ніколи не спадало на думку, що вона може відмовитися нам допомогти. Але я більше не була впевнена, що можу на неї розраховувати. Вона була занадто зла, занадто вбита горем, щоб бути передбачуваним гравцем у цій складній грі.

КОЛИ МИ НАБЛИЗИЛИСЯ до Люміни, корабель зменшив швидкість і почав обережно маневрувати в зоні вбивчого космосу, що залишив по собі зорельот, який вибухнув у цій точці Галактики кілька років тому. Тайрус підійшов до найбільшого вікна на «Олександрії», щоб на власні очі побачити це.

Я приєдналася до нього, зацікавлена явищем, що сповнювало людей таким невимовним жахом.

Побачене здивувало мене. Вбивчий космос нагадував стрічку світла, що розвивалася на тлі безмежного зоряного неба. Скільки б я не повторювала собі, що дивлюсь на щось небезпечне, я бачила лише смужку яскраво палаючої енергії, яка нагадувала великі сонячні спалахи. Я поділилася своїми думками з Тайрусом.

— О, зовнішність оманлива, — зауважив Тайрус. — Ось те світло? Воно йде не від вбивчого космосу. Це газоподібний водень зірок, які вибухнули через те, що були занадто близько від нього. Світло втягується в розриви, інакше кажучи, з’їдається. Ми бачимо смерть Сонячної Системи, Немезідо. Ось, що лякає Люмінарців. Вони живуть на відстані трьох світових років від цієї точки. Ми використовували одні й ті самі двигуни впродовж тисяч років, а нині забули навіть, як вони влаштовані і за рахунок чого функціонують. Те, що ти зараз бачиш, — це наслідок нашого невігластва: проблема, яку ми не здатні вирішити.

Я знову подивилася на мертві зірки, що утворювали віртуальну рану в просторі, чисте світло з палаючими краями фіолетового кольору. Тепер, здається, я була здатна усвідомити весь жах ситуації. Я знала, що дивлюся на саме забуття.

— Тільки подумай, скільки часу ми витрачаємо на поклоніння зіркам і вдосконалення хімічних нейро-токсинів для власних утіх, — сказав Тайрус, — а тим часом, подібні жахіття, на які ми просто заплющуємо очі, трапляються все частіше. Більшість Вельмишановних Панів ігноруватимуть загрозу доти, поки не залишиться ні місця для втечі, ні вільного простору в цій злоякісній пухлині.

У його голосі почулися гіркі нотки.

— У певному сенсі, ми заслуговуємо на це... Але всі інші, які будуть страждати через нашу недбалість, — ні. Якщо я можу це зупинити, я повинен це зробити.

Тайрус відвернувся від вікна, і я помітила пульсуючу вену в нього на лобі.

— Я побачив достатньо і більше не можу на це дивитися. Хочеш іще раз потренуватися?

Його витривалість мене просто вражала.

— Ви вже оговталися після останнього бою?

— Я б із радістю відволікся від сумних думок.

Коли ми з Тайрусом билися в перший раз, я тримала руки за спиною. Дуже швидко стало зрозуміло, що для нього було б краще, якби натомість я стримувала удари ногами.

Він рухався доволі швидко, як для звичайної людини. Сила його ударів вражала, і якби я не була достатньо швидкою, аби ухилятися від них, він, напевно, відправив би мене в нокаут.

Але коли я вдарила його ногою з розвороту, почувся тріск його ребер.

Тайрус пролетів через усю кімнату і з глухим стуком врізався в стіну. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись зробити вдих і хапаючись за ребра, доки медичні боти не відреагували на життєво важливі сигнали його тіла і не заметушилися навколо нього.

Я ж залишилася стояти, не в змозі рушити з місця від шоку. Нарешті, коли я побачила роботу