Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
І хоча спершу монарх відчув себе ображеним на Трурля за той подарунок, бо держава була надто мала і надто подібна до дитячої забавки, проте, побачивши, яким великим стає у ній все, коли дивитися крізь опукле верхнє скло, а може, навіть підсвідомо відчуваючи, що суть зовсім не у розмірах, бо державних справ не виміряєш ані в метрах, ані в кілограмах, а велетнів і пігмеїв хвилюють загалом однакові почуття, – він подякував конструкторові, – правда, крізь зуби й досить сухо. Хто знає, може, він навіть залюбки наказав би, щоб двірцева сторожа негайно схопила Трурля, закувала в кайдани і про всяк випадок замордувала його до смерті, бо, напевно, найліпше було б знищити в самому зародку всілякі чутки про те, що начебто якийсь голодранець, зайда, ремісник, та подарував могутньому володареві королівство.
Однак Ексилію вистачило розважливості, аби зрозуміти, що нічого не вдасться через явну диспропорцію; легше було б блохам узяти в полон свого годувальника, аніж королівському військові схопити Трурля. Отож, кивнувши ще раз спроквола головою, він запхав скіпетр і державу за пазуху, насилу підняв скриньку з королівством і заніс її до своєї хатинки. А коли, в ритмі обертів планетоїда, скриньку напереміну то освітлювало сонце, то вкривала мороком ніч, король, визнаний своїми підданими найбільшим монархом у світі, ретельно правив, наказував, забороняв, стинав голови, нагороджував, безнастанно заохочуючи в такий спосіб свою малечу до вірнопідданства й любові до трону.
Трурль, повернувшись додому, не без вдоволення оповів своєму приятелеві Кляпавцієві, як завдяки конструкторській майстерності йому вдалося погодити монарші прагнення Ексилія з республіканськими – його підданих. Проте Кляпавцій, як не дивно, не висловив свого захоплення. Навпаки, Трурль прочитав у приятелевих очах щось схоже на докір.
– Чи правильно я тебе зрозумів? – спитав Кляпавцій. – Ти подарував тому катові, вродженому наглядачеві над невільниками, тортурофілові й мучителю у вічне володіння ціле суспільство? І ще розказуєш мені про радість, яку викликало скасування частини жорстоких указів! Як ти міг таке вчинити?!
– Ти, певно, жартуєш? – закричав Трурль. – Врешті‑решт уся та держава поміщається у скриньці, форматом метр на шістдесят п’ять і на сімдесят сантиметрів – і це не що інше, як модель…
– Модель чого?
– Як це «чого»? Суспільства, зменшеного у сто мільйонів разів.
– А звідки ти знаєш, чи не існують суспільства, у сто мільйонів разів більші від нашого? І чи тоді наше не могло б бути моделлю для тих велетнів? І взагалі, яке значення мають розміри? Чи у тій скриньці, тобто державі, подорож від столиці до околиць не триває місяцями – для тамтешніх мешканців? Хіба вони не страждають, не працюють тяжко і не вмирають?
– Ну, ну, мій любий, ти сам знаєш, що всі ці процеси відбуваються так лише тому, що я їх запрограмував, а не насправді…
– Тобто як це, не насправді? Чи, може, ти хочеш сказати, що скринька порожня, а походи, тортури, смертні кари – це лише ілюзія?
– Ні, не ілюзія, бо процеси справді відбуваються, але тільки як певні мікроскопічні явища, до яких я змусив атомні рої, – сказав Трурль. – В кожному випадку, всі ці народження, кохання, геройства, доноси – це не що інше, як метушня у вакуумі найдрібніших електронів, упорядкованих завдяки моєму непересічному хистові, який…
– З мене уже досить того самовихваляння! – перебив його Кляпавцій. – То ти кажеш, що це самоорганізаційні процеси?
– Ну звичайно!
– І що вони відбуваються між малесенькими електронними хмаринками?
– Сам чудово про це знаєш!
– І що феноменологія світанків, заходів, кривавих битв зумовлена взаємодією істотних змінних?
– Так воно і є!
– А хіба ми самі, якщо нас досліджувати фізичними методами, чи причинно‑наслідковими, чи так, на дотик, не є тими самими танцюючими хмарками електронів? Хіба ми не додатні й від’ємні заряди, вмонтовані у порожнечу? І хіба наше існування не є результатом зіткнення тих частинок, хоча самі ми відчуваємо танок молекул як тривогу, прагнення чи роздуми? І хіба у твоїй голові, коли ти мрієш, не відбувається бінарна алгебра перемикань і невтомний рух електронів?
– Любий мій Кляпавційку! Ти ототожнюєш наше буття з буттям цієї замкнутої у скляній скриньці ніби‑держави?! – закричав Трурль. – Ні, це вже занадто! Адже я мав намір зробити лише імітацію державності, кібернетично досконалу модель і нічого більше!
– Трурлю! Наша досконалість – то водночас і наше прокляття, бо непередбаченими наслідками обтяжує кожне наше творіння! – підвищивши голос, сказав Кляпавцій. – Бо недосконалий наслідувач, прагнучи завдавати комусь мук, змайстрував би собі з дерева чи воску безформного боввана, і, надавши йому деякої зовнішньої схожості з розумною істотою, знущався б із нього штучно! Але подумай, мій любий, над подальшим ходом вдосконалення таких практик! Уяви собі скульптора, який зробить ляльку з грамофоном у животі, щоб вона стогнала під його ударами; уяви собі ще таку, що, коли її вдарити, благатиме про милосердя, таку, яка з ляльки перетвориться у гомеостат, уяви собі ляльку, яка ронитиме сльози, стікатиме кров’ю, ляльку, яка боятиметься смерті, хоча водночас і жадатиме її ні з чим незрівнянного спокою! Хіба ти не бачиш, що досконалість наслідувача призводить до того, що позірне стає сутнім, а вдаване – справжнім? Ти віддав жорстокому тиранові у вічне володіння незліченну кількість істот, здатних страждати, отже, ти вчинив ганебно…
– Усе це софістика! – досить запально вигукнув Трурль, бо приятелеві слова зачепили його за живе. – Електрони рухаються не лише всередині наших голів, а й усередині грамофонних платівок, і з цієї їхньої повсюдності не виникає нічого такого, що давало б тобі право робити такі гіпостатичні аналогії! Піддані цього негідника Ексилія і справді гинуть на плахах, накладають головами й життям, плачуть, б’ються і кохаються, але тільки тому, що я відповідним чином сконструював параметри, але хто знає, Кляпавцію, чи вони щось при цьому відчувають, невідомо, Кляпавцію, бо електрони, які вистрибують у їхніх головах, нічого тобі про це не розкажуть!
