Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Отож Трурль, приховуючи по можливості своє розчарування від Кляпавція, аби не давати йому приводу для зловтіхи, скерував корабель у Пустелю, – і зразу ж по обшивці корабля почало бити піском, а всілякі нечистоти, випльовувані протуберанцями із сонць, осідали таким грубим кожухом на стінках фюзеляжа, що на саму думку про необхідність колись його чистити пропадало будь‑яке бажання, а особливо – подорожувати.
Зірки давно вже зникли в суцільному мороці, й вони летіли наче навпомацки. Раптом кораблем так струснуло, що все начиння, горшки й прилади заторохтіли, і друзі відчули, що кудись падають – усе швидше й швидше. Нарешті пролунав жахливий гуркіт, і корабель, досить м’яко сівши, завмер під кутом, ніби уткнувшись носом у щось нерухоме. Вони кинулись до вікон, але назовні панувала суцільна темінь – хоч в око стрель, – а вже чути удари, хтось невідомий і страшенно дужий добирається силоміць до середини, аж стіни двигтять. Аж тепер відчули конструктори менше довір’я до своєї розумної неозброєності, але жалкувати було пізно. Тож, аби їм силою не виламали люк іззовні, вони самі відімкнули його зсередини.
Дивляться, а в отвір хтось встромляє пику, та таку велику, що й мови не може бути, аби й самому слідом пропхатися; пика та страх яка бридка, вздовж і впоперек, згори й донизу вся втикана очиськами, а ніс наче пилка, а щоки – не щоки, гачкуваті й сталеві. Пика не ворушиться, – уся застрягла у фрамузі, тільки очі злодійкувато нишпорять довкола, кожна їхня групка свою частину простору оглядає, а вираз мають такий, ніби оцінюють, чи добре тут можна поживитися; навіть хтось значно дурніший від конструкторів зрозумів би, що означає це красномовне розглядання.
– Чого? – питає нарешті Трурль, розлючений тими безсоромними оглядинами, що відбуваються в повній мовчанці. – Чого хочеш, пико паскудна? Я – конструктор Трурль, загально визнаний всемогутник, а це – мій друг Кляпавцій, теж славна знаменитість, і летіли ми нашим науковим кораблем як туристи, тому прошу негайно забрати звідси свою пику й вивести нас з цього непевного місця, де, мабуть, повно нечистот, і скерувати в порядну, чисту порожнечу, бо інакше ми подамо скаргу, й тебе розкрутять на гвинтики. Ти, посмітюху, чуєш, що я тобі кажу?!
Але той у відповідь – ані словечка, далі лупає собі очима і ніби щось підраховує. Калькулює, чи що?
– Слухай‑но, ти, почваро баньката! – кричить Трурль, уже ні на що не зважаючи, хоча Кляпавцій і штурхає його в бік, щоб був стриманіший, – не маємо ні золота, ні срібла, ні жодних інших коштовностей, тож зараз же випусти нас звідси, а найперше – забери звідси свою пику, бо вона нестерпно гидка. А ти, – звернувся він до Кляпавція, – не штурхай мене, я маю власний розум, і сам знаю, як і з ким треба говорити!
– Мені не потрібне, – озвалася раптом пика, спрямовуючи свої тисячу вогняних очей на Трурля, – саме лише золото чи срібло, а розмовляти зі мною слід делікатно й шанобливо, бо я розбійник дипломований, освічений і дуже знервований. І не таких, як ви, бачив і робив їх ще й якими солодкими – а коли відлупцюю вас, як слід, з вас теж солодка юшка потече. Звуть мене Морданем, маю по тридцять аршинів у кожен бік і фактично грабую коштовності, але роблю це згідно з наукою й вимогами часу: збираю дорогоцінні секрети, скарби знань, вірогідні правди й узагалі всю вартісну інформацію. А тепер гайда, давайте її всю сюди, бо як свисну! Рахую до п’яти – раз, два, три…
Дорахував, а оскільки нічого йому не дали, то й справді свиснув, аж їм мало вуха не повідпадали, і Кляпавцій зрозумів, що той «Диплой», про якого зі страхом говорили аборигени, то, власне, був диплом, здобутий, мабуть, у якійсь Академії Злочинності. Трурль аж руками за голову схопився, бо голос у Морданя був відповідний до його зросту.
– Нічого тобі не дамо! – закричав він, а Кляпавцій одразу ж побіг по вату. – І зараз же забери свою пику!
– Якщо я заберу пику, то засуну руку, – каже Мордань, – а рука в мене сягниста, чіпка й важка, тож – начувайтеся! Увага – починаю!
І справді, вата, принесена Кляпавцієм, виявилася тепер зайвою, бо пика зникла, а з’явилося лаписько, вузлувате, сталеве, неохайне і з пазурами, як лопати; та як почало гребти, ламати столи, шафи й перегородки, аж залізо заскреготіло. Трурль із Кляпавцієм утекли й сховалися від лаписька в атомному реакторові, а як тільки якийсь палець наближався, то вони його зверху – лусь! лусь! – коцюбою. Розгнівався нарешті дипломований розбійник, знов устромив пику в отвір і каже:
– Раджу вам по‑доброму, домовляйтеся зі мною зараз же, бо як відкладу вас на потім, на саме дно моєї ями з припасами, і зверху сміттям притрушу, і камінням притисну, то вже ані поворухнетесь й іржа вас наскрізь проїсть; я вже й не з такими давав собі раду. Тож вибирайте: або‑або.
Трурль не хотів навіть чути про переговори, але Кляпавцій погодився на те й запитав, чого, власне, потрібно дипломованій особі?
– Оце зовсім інша розмова, – він їм на те. – Я збираю скарби знань, така вже в мене пристрасть, спричинена вищою освітою й бажанням осягнути суть речей, тим більше, що за звичайні скарби, котрих прагнуть розбійники‑простаки, тут нічого не можна купити; тим часом як таємниці знань тамують голод пізнання, адже відомо, що все сутнє є інформацією; тому збираю її споконвіків і надалі так само робитиму; правда, я не від того, щоб прихопити ще й золото чи коштовності, вони гарні, милують око, ними при нагоді можна прибратися, але не це головне. Попереджаю, що за фальшиві істини я лупцюю так само як і за фальшиві коштовності, бо я розбійник витончений і прагну автентичності!
– А якої саме автентичності й цінної інформації ти жадаєш? – питає Кляпавцій.
– Будь‑якої, аби була правдива, – відповів розбійник. – Кожна може придатися в житті. Мої ями й льохи вже наповнені, але ще стільки ж поміститься. Ану, кажіть, що
