За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Врешті-решт від утоми Ренсом опустився на землю. Досі самотність майже його не лякала, тепер же стала просто нестерпною, і він уже не наважувався навіть на мить припустити, що може залишитися тут сам-один. Від небаченої краси світу, що розкинувся навколо, краси, яка п’янила і викликала щире захоплення, враз не зосталося й сліду; варто було цій далекій людській постаті зникнути з очей, як увесь світ перетворився на справжнє жахіття, на пастку, на тюремну камеру, де його ув’язнено без надії на визволення. На секунду Ренсом запідозрив, що починає бачити галюцинації, адже картина, що вималювалася перед ним, була надто вже яскравою: ось він роками живе на цій гидотній латці суші, сам-самісінький, проте всякчас його переслідують примарні постаті людей, які приходять до нього з усмішкою та розкритими обіймами і без сліду щезають, щойно він пробує до них наблизитися. Схиливши голову на руки, Ренсом стиснув зуби і спробував хоч трохи взяти себе в руки. Спершу просто бездумно вслухався у своє власне важке дихання і рахував удари серця, та потім все ж оволодів собою. І тут йому сяйнула дуже проста думка: якщо він хоче привернути увагу тієї такої схожої на людину істоти, то треба просто зачекати, доки острів не опиниться на гребені хвилі, а тоді стати на повен зріст так, щоб його було видно на тлі неба.
Тричі Ренсом чекав, доки його острів перетвориться на верхівку гори, підводився і, погойдуючись на самісінькому краю цього химерного плавучого клаптика суші, знову розмахував руками, і лишень на четвертий раз домігся свого. Сусідній острів у цей час простирався, ніби долина, далеко внизу. Він побачив — щодо цього не мав жодних сумнівів, — як маленька темна постать помахала йому у відповідь. Відокремившись від стіни зеленувато-синіх заростей, на тлі яких її важко було розрізнити, вона через порослу низькою помаранчевою муравою відкриту місцину побігла до нього — тобто до краю свого острова. Бігла легко, буцім вигиниста, хистка поверхня зовсім не завдавала їй клопоту. Та Ренсомів острів уже полинув донизу та трохи назад, і між двома островами здійнялася велика хвиля, закривши їх один від одного. Втім, минуло лишень кілька секунд, і Ренсом із глибокої долини, де вже встиг на ту мить опинитися, знову побачив помаранчевий острів, який повільно плив до нього пологим схилом сусіднього водяного пагорба. Схожа на людину істота все ще бігла; протока між островами стала тепер не більше тридцяти ярдів завширшки, і Ренсома відділяла від неї всього лишень якась сотня ярдів. Він побачив, що вона не просто подібна до людини — то була справжнісінька людина. Зелена людина — зелена, наче якийсь жук в англійському садку літньої днини, — бігла вниз помаранчевим косогором до нього, бігла дуже швидко, легко відштовхуючись від землі. Тут море знову понесло його острів кудись догори, і зелена людина перетворилася на маленьку постать ген-ген унизу; десь такими видно акторів на сцені з гальорки у ковент-ґарденській опері. Ренсом стояв на самому краю свого острова, нахилившись уперед, і гукав на все горло. Зелена людина підняла голову; вона, вочевидь, теж щось кричала, приклавши до рота складені рупором руки, проте рокотання моря заглушувало всі інші звуки, а Ренсомів острів уже летів униз, у глибоченну розколину між двома валами, і за мить у нього перед очима здіймався тільки високий зеленавий гребінь. Від усього цього можна було з’їхати з глузду: він злякався, бо хвилі, здавалося, відносили острови щораз далі один від одного. Та ні, слава Богу: онде помаранчева латка землі знову вигулькнула з-за гребеня і й собі покотилася в долину. Незнайомець стояв тепер біля самої води і дивився просто на Ренсома, а очі його сяяли любов’ю і радістю. Одначе тут-таки вираз обличчя у нього змінився, втіха поступилася місцем здивуванню, а тоді й розчаруванню, і Ренсом без особливого задоволення збагнув, що його прийняли за когось іншого, а отже бігли, махали і кричали зовсім не до нього. Поза тим, стало зрозуміло ще одне: перед ним був не чоловік, а жінка.
Важко сказати, чому це так його вразило. Якщо на цій планеті жили люди, то йому міг зустрітися як чоловік, так і жінка. А проте він здивувався — здивувався так, що лишень коли обидва острови знову стали віддалятися один від одного, скочуючись у долини обабіч хвилі, втямив нарешті, що так нічого їй і не сказав, а лишень стояв і витріщався на неї, немов останній дурень. І ось він знову сам, у полоні сумнівів, які мовби так і чигали десь неподалік, щоб за першої-ліпшої нагоди напосісти на нього. Невже саме заради цього його сюди відрядили? Він сподівався чудес, був готовий до них, та виявився неготовим побачити богиню, наче вирізану з малахіту, а проте живу. Тут Ренсомові пригадалося — він не надто звертав на це увагу, коли дивився на неї, — що її супроводжував доволі дивний почет. Ніби тендітне молоде деревце над кущами, височіла вона над цілою юрмою тварин: тут були і великі птахи з сизим, як у голубів, та вогненно-червоним оперенням, і дракони, і схожі на бобрів тваринки завбільшки з пацюка, і рибини, забарвлені у геральдичні кольори, які плескалися в морі біля її ніг. Невже йому все це примарилося? Можливо, в нього справді починаються галюцинації, яких він боявся? Чи просто на очах у реальний світ вторгається ще один міф — цього разу страшніший за попередні, от приміром, про Цирцею чи Альцину? І той вираз у неї на обличчі… кого ж вона сподівалася зустріти, якщо, побачивши його, пережила таке розчарування?
Тим часом другий острів знову з’явився на виду Так, тварини справді там; принаймні, вони йому не привиділися. Їх було чимало, оточували жінку рядів у десять або й двадцять і всі дивилися на неї, переважно — без руху, завмерши на місці; тільки дехто безшумно й поштиво, наче на якійсь урочистій церемонії, буцім пробирався до свого місця. Птахи сиділи довгими вервечками; їх зліталося до острова дедалі більше й більше. З лісу бульбашкових дерев до берега перевальцем
