Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Дивлячись на побоїще, я зрозумів одну з причин, чому Шарль і нещасний Лонні вважали кінноту аро поганою: якби кавалеристи разом держалися, одним кулаком, як уміють робити отерці, – хоча все відносно: Шарль бурчить, що брати[21] теж кепсько лад тримають, – так от за щільного порядку вони б просто розчавили всіх наших, не втративши своїх ні єдиного.

Не кожен сам по собі скакав, коні теж різні – і траплялося, наш піший встигав дістати вершника. Рідко, але траплялося. Декого втратила їхня кавалерія. Троє наших, відбившись, зуміли повернутися.

Настрій був у мене кепський, хіба що об стіну не бив головою – рівними вийшли втрати, рівними! Сотні по три і в нас, і в них, а могли розміняти на сто вояків дві сотні (я рахував наші втрати разом з полоненими з живого щита, не знаючи, що саме за битву біля Стіл-гори дістану прізвисько «батько перемоги», – народ-бо вважав інакше, і вперше поле бою залишилося за нами). Відійшов я трохи від табору, засунув голову у водоспад – маленький такий струмочок падав з висоти в десяток ліктів, – а я за три ночі не поспав і десятка тырсів, коли раптом відчув…

– Так можна й налякати людину! – кинув, не обертаючись.

– Дуже б хотіла побачити тебе переляканим. З безпечної відстані та під надійним прикриттям, а то згадую деякі випадки. Гаразд, – Мелла різко змінила тему – і разом з нею тон розмови. – Викладай, що у вас тут коїться.

Коли я закінчив, чарівниця копнула носком чобота землю.

– Вважай, що завербував двох волонтерів. Щоправда, на повну силу чаклувати не беруся, тут старійшини мають слушність – вам до повного щастя тільки хрестового не вистачає походу…

Знати я не знав у той час, що таке хрестовий похід, але сенс зрозумів. Не такий наш народ боягузливий: якщо спробувати залякати чаклунством, можуть ще раніше в бійку полізти…

– Почнемо, напевно, з того, що ваші поранені будуть видужувати легше. Навряд чи це в очі кинеться, в крайньому разі – спишемо на милість наших богів…

Тільки за кілька днів Приятель проговорився випадково, що це він знову відчув, що я в біді, а дружина сумнівалася.

Арфіаль почала розстібати сукню.

– Со-оро-о-ом'язливий… Ві-ідве-е-ерну-увся… Можеш дивитися, все одно ж тепер твоя.

Все одно? ВСЕ ОДНО, Арфі?! Мені би згадати, що Вона тільки-но втратила, але демони пекла потягли мене за язик.

– Неволити не стану!

Жінка здригнулася.

– Як це?

Вона злякалася, що я її вижену.

– Це Твій дім, і я – теж Твій. Навіть якщо Ти скажеш мені… – Я затнувся – заплутався в словах. Дуже вже невиразну намагався висловити думку.

Арфіаль. Думка? Скажи краще – безум'я.

– …Поживи, озирнись, надумай. Якщо… – Як важко говорити! – Одне слово, я таки Твій слуга.

Давніше я не розумів отерського виразу «загусла тиша». Тепер саме так із нею сталося…

Арфі заговорила, і слова падали, мов каміння в колодязь.

– А раз слуга, то зніми з мене чоботи.

Взуття могарське, зашнуроване доверху. Так що довелося потрудитися.

– Тебе скільки разів у пастку заманювали, граючи на твоїй шляхетності?

– Тричі. – Я збрехав їй уперше в житті, збрехав нерозумно, зовсім без сенсу: ну яка ж різниця – тричі чи чотири рази? – Твоя наука рятувала.

Чесно кажучи, найбільше виручало власне моє ясновидіння, не тепер же ятрити Твої рани!

– От-та-ак, якщо я тебе виховала…

Ти мене виховала? А я думав, ящери з королями.

– Так що я, напевно, за тебе відповідаю. Значить, так: роззувати мене завжди будеш, мені сподобалося. І вгору по сходах – на руках, а то круті вони. Це ми в шлюбний контракт першим пунктом… Пу-усти! Пусти, ведмедю! Пусти, у мене голова йде обертом! Уф. Поклади, де взяв! Мене поклади, самому рано! Ми ще не одружені! Ліки подай, чоловічку. Я серйозно.

Та вже відчуваю, що серйозно.

– На цей раз – бачиш усередині кришки позначки? Налий до нижньої. Боюся, доведеться тобі першу шлюбну ніч бути доглядальницею. Заодно поговоримо… Багато про що. Я повинна звикнути…

Звикнути до думки, що, заглянувши до свого чоловічка, Ти знайшла свого чоловіка.

– До речі, а як там Хшанга полює?

Я й не думав, що Ти знаєш.

– Значить, у бою, рятуючи товаришів? – Чоловік, одягнений у буру – інакше не скажеш – рясу отерського ченця, зачерпнув рукою жменю піску і просипав крізь пальці. – Думаю, він і не мріяв про інший кінець.

Незважаючи на те, що сонця не було видно через товщу хмар і не доводилось мружитись, він явно відвик від світла. Можна було припустити, що і сидить-то чернець не з примхи, – ноги підводять.

Лонні-Са, колишній Спостерігач за зовнішніми колишнього короля, уважно оглянув своїх співрозмовників. Випадково чи ні, але вони розбилися на дві нерівні групи. Одна складалася з чотирьох жінок, дві з них колишньому розвіднику траплялись. Зліва ж від нього – ченцеві довелося повернути голову – коротко стрижена блондинка спиралася на руку невисокого, сивого як лунь чоловіка, чиє обличчя було спотворене