Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Хвилюється Лонні-Рос, балакучка на нього напала. Так і я ж хвилююся, дарма слова одне за одне чіпляються, чи що? Та вже кішок боятися – самі боги веліли. Минуло півтырса, тырс…

– Пішла вона чи що?

– Ні, – я знизив голос, ніби кіт розумів отерську мову, – кружляє.

Ще тырс пройшов…

– Залягла, сволота. Не можу точно сказати, але десь неподалік.

Перевалило за північ, Лонні вже розповів усі отерські анекдоти, заспівав декілька пісень – голос у нього непоганий, – а кішка слухала нас і не ступила з місця.

– Може, навпаки – чекає, поки ми поснемо?

– Навряд чи. Найпевніше, просто-напросто не голодна.

– Вона не голодна, а я холодний.

– Ось чого не можна, так це вогню. На вогонь не піде точно: в цьому схожа з усіма тваринами.

– Знаєш, у мене собака був, так він завжди відчував, коли про нього говорять. Я вже по-всякому: ні клички не згадував, ні слова «собака» – все одно розумів, що це про нього. Може, й твій кіт оце слухає нас та розуміє.

Все може бути, але це звір, а ми люди.

І лише перед світанком, коли задубіли ми гірше нікуди, безшумна тінь з'явилася на даху. Лапи акуратно переставляла, жодного разу не ступивши повз жердини – вони прогиналися під вагою, але тримали. Дійшовши до одного з тих місць, де Лонні прив'язував одну жердину до іншої, – мовчки почала гризти мотузку. Я вистрілив, а отерець не встиг. Тварюка зникла без єдиного звуку, ніби й не було її ніколи.

– Промахнувся ти чи що?

– Треба чекати світанку.

Краще б я справді схибив!

– У лапу ти їй влучив, бачиш слід? Чисто тобі іноходець.

Точно, дві лапи кульгаві й обидві ліві. З трьох кроків! Убивати треба за таку стрілянину!

Може, так і буде – нам тепер тропити, вдруге пастка не спрацює.

– Що ж, ходімо.

Того страху, що ми пережили, словами не описати. Слід був ясним та чітким. І так само ясно було, що нас чекає. Десь хижак зробить петлю і заляже біля стежки. Але ДЕ? Не можу знати – адже поки ми йдемо, нове чуття спить. А часто зупинятися теж не можна – ось-ось сніг піде. І зникне слід. Мене врятував Донні. Коли я почув за спиною: «Еге-еге-гей!» – то озирнувся, як останній дурень.

У ту ж мить отерець штовхнув мене і сам від мене відштовхнувся. Величезна біла туша беззвучно пропливла в повітрі. Я навскид пустив стрілу, влучив у черево. «Лежати», – продзвеніло у вухах, і за цим – два удари, які я вже чув в Отері. Вогняний постріл.

Тиша могла мати лише одне значення. Я піднявся і – звідки тільки сили взяв! – стягнув кішку з отерця. Він був сильно пом'ятий, але дихав. І, між іншим, встиг увігнати свій спис у горло звірові. Я озирнувся: Мелла тримала в руках довгу залізну трубку з двома дірками – одна під одною. Поруч із нею – незнайома мені чарівниця, в чорній шубці.

– Перезаряди свою зброю і підстрахуй нас.

Чаклунки схилилися над Лонні, водячи руками по тілу і вряди-годи переглядаючись.

Арфіаль. Яххі входить до числа найсильніших, а Мелла… Майже певна, що вона всіх, крім Засновниці, давно залишила позаду. І навіть таке допускаю, що і її перевершила теж.

…Лонні задихав рівніше, відкрив очі, сів. Покрутив головою, здригнувся.

Пальці Мелли стиснули моє зап'ястя, і… і ми опинилися біля місця, де я залишив жінок із Шарлем.

– Я так думаю, що ми там зайві.

Те, що у вежі мене чекають сторонні, я відчув кроків за сто і відразу ж перевірив клинок: досі його жодного разу не заклинювало в піхвах, але все колись буває вперше. Ще кроків через сорок я зрозумів, що гостя одна і що це чарівниця. Причому не Мелла, не Тірінь і не Босоніжка – цих я одразу розпізнаю. Втім, за нинішнього свого настрою я будь-якій з них радітиму, навіть Кторті, хоча вона й зануда. Останніми роками моя вежа стала одним із тих місць, де чаклунки залишають послання одна одній.

Бал! Бал у Палаці.

З якого приводу? А з приводу відсутності всякого приводу. Так цікавіше.

Хто придумав? Зараз вже не скажеш. Але ідея пішла гуляти, передавалася при особистих зустрічах, записувалася незримими письменами на стінах в умовлених місцях – і впала на сприятливий ґрунт. Всі зібралися, вперше за багато років. Навіть кімнат у Палаці не вистачило, хто молодший – у наметах.

І сьогодні – нічого не помічаємо. Навіть якщо хтось… ну, не будемо вказувати пальцем – якщо з'явилася одна з хлопцем, з яким ще недавно приходила інша… Доведемо цим мужикам, що вони брешуть, коли про жіночу дружбу анекдоти розповідають.

А якщо комусь нема з ким прийти – приворотного зілля не існує… На щастя, не існує! – То Кторта призвела цілий виводок своїх прийомних дітей. Примха в неї така – всиновлювати хлопчиків. Десятками. Не найгірша примха і часто дуже корисна. У цьому залі п'ять сестер звуть її бабусею, хоча по крові це не так. І якщо через дев'ять місяців після балу їх число збільшиться, то… Кторта зробить вигляд, що її це ну зовсім не переймає… Але якщо мама залишить їй маленьку на якийсь час… Бачили щасливі очі? Ну так дочекайтеся такого випадку й подивіться на Кторту. Так, до речі,