Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц
– І починаємо вживати заходів. Задовго.
Я зрозумів: у кожному поколінні – якірець. Який-небудь простий хлопець, який по вуха закохається, особливо якщо навчити бойових мистецтв – і життя віддасть.
– Мелла завжди засуджувала таку практику, я думала, їй легко говорити, але тепер зрозуміла, що сестра мала на увазі. Я зрозуміла, – Арфі ламала пальці, – що для тебе це занадто серйозно. Незважаючи, – вона всміхнулася, – на всяких там Візі…
Арфіаль. Хто-хто, а Візі мені не суперниця.
…Для Візі я б так не старався, це ти правильно вгадала.
– Але саме ця історія і показує…
Що показує історія, Арфіаль уточнювати не стала, а я й без уточнень готовий був крізь підлогу провалитися до самого Царства Мертвих.
– Ти ж почав писати мемуари, коли вирішив, що я вже не з'явлюся.
Знову не питає, а стверджує. Втім, вона ж знає мене.
– Так що вважай, що просто на вогник заходила…
…Три роки тому я б її упустив знову. Але ці роки пройшли недаремно: я підхопив Арфіаль на руки.
– Ти що?
– Не пущу! Ось поки Перехід не завершиться, не відпущу!
– З розуму з'ї-і-ха-а-ав…
– З тобою неважко!
Запала мовчанка, і я почав підніматися сходами. Мені було дуже легко…
– Ми що, ідемо в спальню? А моя згода вже не обов'язкова? Пам'ятаю, ваш Закон…
– Наш Закон говорить, що «якщо наречена прийшла в будинок її нареченого зі своїми речами, то шлюб уважають таким, що відбувся, якщо він не відмовиться в ту ж мить».
– Можна посперечатися, чи застосовна ця стаття в цьому випадку.
– Ну ось, ти сперечайся, а я тебе триматиму. Ну, куди ти підеш?
Я мало не сказав «дурненька», але вчасно прикусив язика. Втім, і те оцінив, що протести були тільки словесні: Арфі, здавалося, якось одразу звикла – ніби я її все життя так носив.
Арфіаль. Підтверджую, що було дуже добре.
– …Взагалі я знайшла б, куди відправитися. Світ не зійшовся клином…
Я роздратувався по-справжньому:
– Запасний якірець?
– Ти мені ребра зламаєш. Ні. Запасного немає, – похмурий голос якийсь.
– Ну ось…
Вона мене перебила.
– Нічого ти не зрозумів.
Зрозумів. Саме в цю мить зрозумів. І що далі буде, тому й руки не послабив. А слова доходили до мене погано, наче вода у вухах:
– Зараз відпустиш. Запасного якірця немає, тому що ти й був запасним.
І спробувала звільнитися. Якби у повну силу – я б, напевно, її відпустив. Але ривок був… Не вмію сказати, тільки…
Арфіаль. Не треба нічого говорити.
І раптом скрутило її, як від страшного болю.
Арфіаль. Без усяких «як».
– Арфі, що з тобою? Арфі!
– Поклади на ліжко. Швидше… Не бійся, не вдаю.
І зовсім цього не боявся: все забув, розумів лише, що їй боляче.
– У моїй сумці… в зовнішній кишені… а-а-а… фляга. Срібна.
Я повернувся до кутка, де сумки вона склала, і подивився на неї. Кишеня розстебнулася, і срібна фляга полетіла до мене в долоню.
– Не більше як, – пазурі вп'ялися мені в шкіру, – половину кришки…
Випивши густу червону рідину, вона ще деякий час тряслася, потім різко сіла, скинувши мої руки.
– Дякую, чоловічку. До речі, ти мене здивував.
Я промовчав. Ну не тепер же, коли їй погано, розповідати, що таке в мене вперше вийшло, що я однаково ПОВИНЕН БУВ допомогти їй і не відходити від неї – тобто я відчував, що повинен, і від цього відчуття все якось само собою вийшло.
– Я хочу, щоб ти мені повірив в одному…
Та як я можу не вірити? Згадалася розмова її дочок – коли вони думали, що я сплю і не чую… «Я не знаю… – почала Тірінь. – Іноді мені хочеться все йому пояснити, іноді здається, що це небезпечно…» – «Нічого не треба йому пояснювати…» – «Нічого не треба йому пояснювати». – «Небезпеки ніякої не бачу, він зрозуміє правильно, але ми ж не знаємо, як мама деталі викладе. Якщо в чомусь не так, як ми, – хлопчик все одно їй повірить, але йому буде боляче».
Їй я згодом сказав: «Ніколи не називай мене хлопчиком». І Твоя дочка мене здивувала: взяла мою руку, поклала собі на голову і змусила прочитати клятву всиновлення. «А то забуду, що ти дорослий».
Тільки й про це потім, добре?
– …Розумієш, якби я знала, що у вас тут війна, я б допомогла.
Це і Мелла казала. Ось тут, правда, дошкульне місце. Відчув же Приятель – удруге відчув, – що я в біді, і прийшов із дружиною разом. Якраз після Стіл-гори це було. Ми тоді не всіх змогли утримати. Хоча наказ був зрозумілий і пояснений тричі, хоча начебто всі зрозуміли, що за таких умов у ворога тільки й надії, що виманити нас із плато, але, коли дружина полізла вгору, прикрившись живим щитом, і довелося котити колоди на всіх, – багато кинулося слідом за колодами.
Хто виявив милосердя покаліченим, – колоди не завжди так тиснуть, щоб відразу на смерть, – ті й
