Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Куди мені тепер? – спитала я ангелів.
– Тепер у тебе одна дорога.
– Чому не дві, як там, у тунелі?
– Іди, сама побачиш.
Раптом усе пропало. Було спершу темно, але згодом світло таки почало пробиватись крізь пітьму. Воно аж пекло мені очі, так що доводилося часто моргати, аби хоч трохи призвичаїтися. Я стояла у тому білому тумані, не знаючи, куди йти. Він був усюди, ставав усе густішим та білішим. Раптом я щось почула, хтось співав мені. Прислухалася – ніби моя бабуся. Так, це її пісня. Вона завше її мені співала.
Ходи мамуню воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Мамуня пішла, воли не знайшла в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Я пішла на звуки цієї пісні: кроки мої ставали усе сміливішими, я ішла все швидше. Раптом нога оступилася – і я полетіла у провалля. Очі мої розплющилися…
Перед очима була біла-біла стеля. Спробувала вгадати, де я цього разу: у хаті, в церкві чи, може, у якомусь замку… Поруч щось пищало: схоже, якесь медичне обладнання. Так, ось і дроти, підключені до моїх рук. О Боже, як важко рухати головою! У ній знову все тріщить, як там, у катівні. Нарешті біль притихає. Очима більше не воджу, заплющую їх, аби так не разило світло. Натомість рухаю пальцем. Ніби послухався, ворухнувся. Знову почула пісню і, попри біль, розплющую очі.
Ходи бабусю воли шукати в долині.
Гей же в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Моя добра бабця сиділа поруч зі мною, тримала за руку і співала тихесенько. Так, це вона – спрацьовані руки, лице у зморшках, акуратно зачесане сиве волосся під хустиною… Коли я малою хворіла, моя добра бабця також була завжди біля мене, так само співала, і тоді я засинала, зігріта бабусиною рукою, а від її пісні мені завжди снилися добрі сни, а хвороба відступала. Чого ж вона зараз сидить біля мого ліжка, чого співає, тримаючи за руку? Де я?
Бабуся щось відчула, поглянула на мене.
– Господи Боже, дитино! Ти вже встала!
– Де я? – ледь чутним голосом прошепотіла я.
– У лікарні. Ти тільки полеж спокійно.
Я побачила, як по старечих її щоках покотилися сльози радості, вона нахилилася і поцілувала мене в руку, хоч це я мала її тисячу разів поцілувати.
– Як там Івасик?
– Добре, доню, – вона гладила мою руку своєю мозолястою долонею. – Ми до лікарні його не пускали, аби не страшилася дитина. Тільки він кожен день дзвонить, питає за тебе, просить, аби я була тут і розбудила тебе. Добрий хлопець…
– Він знає… – сказала я, так і не договоривши фразу від безсилля. Тоді зібралася, запитала: – А Іван?
– Він тут, недалеко…
Лише бабця це сказала, як десь у коридорі почувся чийсь вигук, а потім тупотіння ніг. Тривога враз обійняла серце, але бабуся стискала мою долоню, тож тривога відійшла. Я заплющила очі – треба було відпочити. Розплющила за деякий час – у палату хтось увійшов. Я поглянула – медсестра.
– Бабцю, там ваш Іван…
Вона недоговорила, бо враз побачила, що мої очі розплющені.
– О Боже, – тільки мовила і вибігла з палати.
– Що ж там з Іваном? – моя старенька доки повернулася у кріслі до медсестри, та вже зникла у коридорі.
«Що ж із ним може бути? Помер, як і завжди», – подумала я і відвернула голову у другий бік. Боже, як же мені хотілося зараз ухопитися рукою за усі ті дроти, що вп’ялися у мої руки, і висмикнути їх! Не хочу, не треба мені більше такого життя! Та рука була надто слабкою…
Бабуся налякалася, закликала на допомогу. Але медсестра уже й без того забігла з лікарем, почали копошитися біля мене, якийсь укол зробили. До мене знову повернулося марево. Я побачила перед собою старих знайомих – гарних юнаків Михайла і Гаврила.
– Зазвичай люди більше радіють, коли їм дарують життя, – мовив Гаврило.
– А мені таке життя не потрібне. Забирайте мене назад до підземелля – ляжу там поруч з ним – і так лишуся!
– Заспокійся, Маріє. Доля…
– Та дайте ж ви мені спокій врешті-решт із тою Долею! Ненавиджу вже її, проклинаю усім серцем!!!
– Ти не знаєш усього…
– Знаю, що маю знати! Ви знову забрали його! То беріть і мене: для чого вернули моє тіло у ту лікарню! Ліпше б я сконала у тій катівні і більше вас не бачила.
Вони перезирнулися, знизуючи плечима.
– Певно, вона й справді трохи божевільна, – мовив Гаврило. – Живий твій Іван!
– Що? – не второпала я.
– Ти ж не дослухала того, що сказала медсестра. Іван вийшов з коми тієї ж миті, що й ти. Диво, чи не так? Ти це заслужила! Ти була занадто переконлива, так що й сама Доля пішла тобі на поступки. Ніби й нереально, але таке часом буває.
Мені і вірилося, й ні. Дивлячись на Гаврила, що приносив мені цю добру вість, я розуміла, що він говорить правду. Михайло тільки посміхався.
– Це ви, ангели мої, зробили таке диво. Дякую вам. Скажіть, чим же можу віддячити?
– Не бійся, ще буде нагода. Попереду не одна велика битва, тож будь готовою.
Більше говорити вони не могли, Гаврило махнув на прощання і зник. Михайло ж підморгнув – і я почула тільки шурхотіння їхніх крил.
Знову я блукала тим туманом. Слухала, в надії почути свою бабусю. Кликала. А вона, певно, почула.
Ходи миленький воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Миленький пішов, волики знайшов у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Я знову розплющила очі, знову побачила добре обличчя своєї бабуні.
– Він живий, правда?
– Правда, дитино.
Мені потім аж усе розповіли. Насправді моє життя обірвалося там, на виїзді з Городка, коли ми з моїм чоловіком їхали на київський Майдан. Недоля зі своїми тітушками спробували вирвати у нас документи, однак їм довелося забрати в нас життя. Тікаючи, слідчий Недоля вистрелив двічі: перша куля влучила Іванові у шию, другу ж на себе прийняли мої груди. Майор Михайло застав два майже бездиханних тіла, які тут же завантажили у «швидку». Кома. Надії не було. Моя життєва нитка обривалася. З Іваном було ще гірше – він втратив надто багато крові. Все, кінець. Душа вирвалася на світ із бездиханного тіла і, квилячи з болю, полинула понад містом,
