Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

– Ну ж бо, Марусе, зніми із себе тягар перед смертю. Віддай Україні свій останній борг: кажи, кого ти здала з наших?

Вона ще раз поглянула на демона і раптом почала сміятися. Він принишк, наїжився. Озирнувся навсібіч – озеро, верболіз, навіть паркові дерева тепер сміються над ним разом з цією жінкою! Марія ж реготала ще сильніше. Нарешті стрималася:

– Досить того цирку. З тебе, мій червоний друже, дуже кепський актор…

Ми спостерігали мовчки за цією сценою, демон усе більше їжився, а Марія знову зареготала:

– То, кажеш, я поганий актор?! – раптом заревів люцифер.

– А таки кепський, – крізь веселий сміх відповіла Марія. – Тобі треба до нашого театрального гуртка на практику…

Тоді цей придурок почав її душити. Я рвонув їй на допомогу, однак стіна і далі не дозволяла мені зблизитися.

– Господи, змилуйся, – тільки почулося збоку Михайлове.

Тим часом увірвалися демони-чекісти, почали відтягати свого товариша.

– Що ж ти робиш, шеф?! – верещав Недоля. – Ти ж її на смерть затовчеш! Вона тут же полетить на небо, а ми лишимося ні з чим! Все загине!

Нечистий спинився, Недоля навис над Маріїним тілом.

– Що ти наробив?! – сказав патрону, підходячи до Марії: вона лежала на землі нерухомо.

– Думай, що говориш, – відповів жорстко диявол.

– Ти ж убив її! Як же можна бути таким необережним!

– Не кричи!

Недоля трохи підняв Маріїну голову, почав плескати по щоці. Схоже, була ще тепла, але у дуже глибокому забутті. Лихо приніс води у флязі, почав поволі відливати Марію. Прочухалася.

– От і добре, – сказав демон, сів навпроти неї і почав говорити, розуміючи, що це його останній шанс. – Альо, ти мене чуєш? Короче, слухай: ти нам пробач, одним словом. Розумієш, я не так усе спланував, та ці придурки трохи всього не зіпсували. Правду тобі скажу – ми не люди. Біси, чорти. Ви нас по-різному називаєте. Насправді ти давно вже здохла – і зараз твоя душа знаходиться не у відділку НКВС, а у пеклі. Харон тебе сюди привіз човном. Чула про такого?

– Читала, – відповіла Марія уже з того світу.

– Ти пішла проти Долі і цим сильно розгнівила Його. Ти ж розумієш, про кого я кажу? Просто це ім’я не прийнято називати тут, у пеклі. Він, ну, тобто той, кого ми тут не згадуємо, насправді не всіх любить, а особливо таких, як ти, відважних, люблячих. Йому потрібне стадо, аби пасти, розумієш? Тому тебе, після твоєї передчасної кончини, оприділили до нас. Вони, ну ті всі білокрилі, від тебе відмовилися, кинули. Отже, як мовиться, ласкаво просимо. Тут, у пеклі, є певні правила. Ну, на початок, так би мовити для знайомства, ти нам маєш сказати, хто такий Мак. Ми тут у пеклі і так усе знаємо, але ти обов’язково мусиш сказати сама, скинути тягар з душі. А за це ми віддамо тобі твого чоловіка живим-здоровим, синочка, будете жити собі у своїй хаті, добра наживати. Якщо не віриш, то можна й документ підписати. Наші юристи підготували контракт, ти тільки черкни отут – і твій муж відразу виходить з коми, а ти йдеш до хати.

Марія відчула, що біль з голови починає відступати, до неї повернувся слух, зір, навіть уже могла розрізняти кольори. Поклала руку на живіт – чогось він перестав боліти. Біль зникав з її тіла повністю, ставало так легко! Думки одна за одною складалися в ряд, потім знову, як і колись, почали розкладатися в голові по поличках. Усе ставало на свої місця. Вона уважно подивилася на Недолю, він же приміряв на себе посмішку менеджера, що гуртом продає дешеві товари. Схоже, Марія тоді не розуміла: чи й справді потрапила на той світ, а чи то люди вирішили зіграти з нею таку комедію.

– Хоча яка різниця? Чи ти чекіст, чи дідько, у мене для тебе може бути тільки одна відповідь: немає для християнської душі більшої насолоди, ніж життя віддати за ближнього свого. Наш син виросте таким, як його тато, Україна воскресне, а ми з моїм Іваном зустрінемося у раю. Чуєш, демоне, не боюся я вас!

Недоля підвівся. Його обличчя враз почало вивертати, і з-під нього вилізла паща. Не можучи вже стримуватися, демон заричав, завив, випускаючи пазурі з пальців і страшні ікла – з пащеки. Вона мовчки дивилася на нього: тіло її було тут, а розум уже десь далеко…

І тут я поглянув на Михайла. Він підвівся! Рани його раптом почали зникати, рука міцно стиснула руків’я меча. Вдихнув. Видихнув. Тоді заскреготів зубами і сильно своїм плечем наліг на Стіну. Вона… піддалася! Михайло прорвався крізь неї, я ж поспішив за ним. Раптом яскраве світло вдарило з усіх боків.

– Геть від неї, нечестиве кодло!

Чорні відскочили, затрусилися.

– Знову ти, Міша? – прохрипів Недоля.

– Скільки разів можна повторювати: не Міша я – Михайло! А ще раз так назвеш – голову відрубаю.

– Добре, – погодився диявол. – Вона ваша. Марія нікого не здала, вистояла. Визнаю. Тільки затямте: такої, як Марія, більше не буде і рід її скоро згасне! Дозвольте нагадати, що вона свого Івана так і не врятувала.

Тут він зареготав із безсилої люті, його ж друзяки посунули на нас.

– Ви ж знаєте правила, хлопці. Вона витримала, не піддалася, тому лапи геть, а то Михайло обрубає, – я став перед чорними. Враз світло почало підсилюватися – вставало сонце. Нечисті шугонули хто куди, Марія ж поволі почала підноситися догори. Раптом усе зникло – і тільки сонце все вище й вище підіймалося над цією землею…

Навкруги панувала тиша. Вранішня прохолода підсилилася. Небо проясніло – жодного знаку грози, що панувала тут минулої ночі. Михайло почав оглядати свій заляпаний одяг, заходився чистити куртку.

– Ти вірив, а я ні, – сказав я, стоячи поруч із ним та дивлячись на сонце. Воно і далі підіймалося, граючись своїм промінням на гладі Городоцького става. Парк спав. Дрімали алеї, залиті дощем, що падав уночі. Там далі поволі прокидався Городок, готуючись до нового робочого дня.

– Якби я не вірив, то вже б мене чорні давно замордували.

– Що ж, ходи, Михайлику, маємо ще багато роботи, – поплескав я його по плечу і пішов алейкою. Товариш потяг вайлувато за мною, поправивши:

– М-и-и-и-ихайло я!

Розділ 65

Марія

Усі стіни раптом зникли. З пам’яті враз пропала катівня, чорти-слідчі і всі попередні муки й страждання. Я стояла серед світла, і навколо