За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Ренсом повернувся до дерева. Плоду, який облив його водою, більше не було; гілка — здається, порожня всередині, — тепер закінчувалася не блискучою кулею, а невеличким устям, на якому поволі набухала намистина кришталево-прозорої вологи. Він спантеличено озирнувся навколо. З дерев у лісі й далі звисала сила-силенна райдужних плодів, однак тепер йому впало у вічі, що там постійно відбувається якийсь майже непомітний рух. Приглянувшись, Ренсом уже за мить збагнув, у чому тут річ. Дуже повільно сяйливі кулі ставали дедалі більшими й більшими, аж доки одна по одній сливе безгучно враз не зникали, залишаючи по собі на землі вологу пляму — вона, втім, дуже швидко висихала, — а повітря напоюючи чудовими, хоч і вельми скороминущими пахощами та прохолодою. Власне, то були зовсім не плоди, а просто чималі бульбашки. Бульбашкові дерева (саме так він охрестив їх тієї миті), вочевидь, помпували воду з океану, потім вода піднімалася вгору соковитою серцевиною дерева, насичувалась прекрасним ароматом і виходила назовні у формі кулі. Ренсом всівся долі, воліючи вповні насолодитися достоту дивовижним видовищем. Збагнувши таємницю лісу, він зрозумів, чому усе тут виглядало, ба навіть відчувалося інакше, ніж деінде на острові. Якщо уважно стежити за якоюсь окремою гілкою, то можна було побачити, як з маленького устя на кінчику з’являється краплина завбільшки з горошину, як вона росте й кінець кінцем лопається; та коли сприймати ліс як одне ціле, то помітно було тільки ледь уловиму гру світла, а ще чувся слабкий шум, що ледве-ледве порушував тишу, до якої Ренсом уже звик на Переландрі; у повітрі розливалася прохолода та свіжий запах. Народжена у нашому світі людина почувалася тут більше «надворі», ніж на відкритих частинах острова чи навіть біля моря. Дивлячись на ціле гроно бульбашок у себе над головою, він подумав, що було б зовсім не важко підвестися і просто «зануритися» в них, ще раз прийняти чарівний прохолодний душ — от тільки разів у десять сильніший. Проте його стримало те саме почуття, яке напередодні ввечері не дозволило йому скуштувати другий плід. Ренсом завжди недолюблював людей, які в опері викликали співаків на біс («Це ж тільки все псує!» — пояснював він). Тепер же в нього почало складатися враження, що цей принцип має набагато глибше значення, а відтак його застосування не обмежується театром. Знов і знов вимагати чогось, немов життя — то фільм, який можна прокрутити двічі чи тричі, ба навіть задом наперед… можливо, саме тут і криється корінь усього зла? Та ні, корінь зла — сріблолюбство. Втім, якщо подумати, то й гроші ми цінуємо власне через те, що вони надають нам ефемерний захист від випадковостей, дозволяють знов і знов отримувати одне й те ж, втримувати плівку з фільмом на місці…
Тут нитка роздумів раптом обірвалася: Ренсом відчув, як щось важке лягло йому на коліна. То був дракон, який розпластався на землі поруч, а свою важку видовжену голову поклав просто йому на ноги. «Знаєш, друже, — мовив Ренсом по-англійськи, — ти вже мені добряче надокучив!» Тварина навіть не ворухнулася, і йому спало на думку, що, напевне, краще все ж із нею потоваришувати. Спробував погладити шорстку лускату голову — дракон не звернув на це жодної уваги. Рука сковзнула нижче і натрапила на м’якше місце — навіть на щось схоже на просвіт у суцільній лусці. О… так, йому подобається, коли його там чухають. Дракон вдоволено заворкотів, висунув довгий, синюватий язик і лизнув Ренсома в руку, а тоді перекинувся навзнак, підставляючи майже біле черево, і Ренсом став чухати його пальцями ніг. Скидалося на те, що вони з драконом по-справжньому заприязнилися; кінець кінцем тварина мирно задрімала.
Ренсом підвівся і ще раз прийняв душ під бульбашковим деревом. Це його так збадьорило, що він остаточно отямився від сну і відчув голод. Де на острові росли жовті плоди, він не пам’ятав, тож вирішив піти і пошукати їх. Іти чомусь було важко; подумалося навіть, чи не могла вода з бульбашок трохи задурманити йому голову, та, озирнувшись навколо, він збагнув, у чому річ. Попереду поросла мідяним вересом рівнина прямо на очах піднялася вгору і перетворилася на невисокий пагорб, який полинув просто йому назустріч. Хоч Ренсом і бачив таке вже не вперше, а все ж завмер на місці від подиву — земля котилася, наче справжнісінька тобі хвиля, — не встиг згрупуватися, втратив рівновагу й упав. Звівшись на ноги, пішов далі вже обережніше. Так, сумнівів не було: море знову розходилося. Ось ліс аж до краю плавучого острова прорізала просіка, і стало видно воду, яка вже зовсім не нагадувала дзеркало; теплий вітер дедалі сильніше куйовдив йому чуба. Він поволі попрямував до берега, та по дорозі натрапив на якісь кущі, всипані круглими зеленими ягодами, разів у три більшими за мигдаль. Ренсом зірвав одну й розламав навпіл — вона виявилася трохи сухуватою, схожою всередині водночас на хлібний м’якуш та на банан і доволі непоганою на смак. Тут не було тієї нестримної, хвилюючої насолоди, яка пройняла його, коли він скуштував жовтий плід; зелені ягоди просто дарували задоволення від їжі і почуття ситості, свого роду «тверезе блаженство». Здавалося — принаймні, у Ренсома склалося таке враження, — що над цією їжею треба промовити подячну молитву, тож він так і зробив. Жовті плоди натомість вимагали радше ораторії чи якогось містичного споглядання. Проте й тут були свої несподівані радощі: часом траплялися ягоди з яскраво-червоною серцевиною і таким незвичним, ні на що не подібним смаком, що Ренсом готовий був уже тільки їх і вишукувати, проте втретє відтоді, як він опинився на Переландрі, внутрішній голос порадив йому цього не робити. «На Землі, — подумав він, — швидко навчилися би вирощувати тільки такі ягоди, з червоною серединкою, і коштували б вони набагато дорожче за решту». Так, гроші справді допомагають
