Діти Дюни - Френк Херберт

тільки Лето міг бути живим та навчитися цього», — подумала вона, і ця думка не здалася їй парадоксальною. Підвівшись, вона глянула вниз, на пустелю, де тигр піймав Лето. У піску залунали звуки, знайомі кожному фримену: проповзання хробака. Тепер тут рідко з’являлися хробаки. Можливо, конання першого кота привабило… Так, Лето встиг убити одного кота, перш ніж другий його піймав. Яким дивним символом був цей прихід хробака. Навіювання було таким глибоким, що на піску вона побачила три плями: два тигри й Лето. Потім хробак віддалився і зостався лише пісок, поверхня якого покрилася новими хвилями після проходу Шай-Хулуда. Це був не дуже великий хробак… але достатньо здоровезний. Навіювання не дало їй змоги розгледіти дрібну постать, що їхала верхи на окільцьованій спині.

Змагаючись із тугою, Ганіма запечатала фримпакет, обережно вислизнула зі своєї криївки. Тримаючи напоготові мауля-пістоль, оглянула околицю. Людини з передавачем не було. Вибралася скелею вгору, перелізла на другий бік і почала прокрадатися крізь місячні тіні, пильно стежачи, аби впевнитися, чи десь на її дорозі не зачаївся вбивця.

По той бік відкритого простору, у Табрі, вона могла розгледіти вогні смолоскипів, знак неспокійних пошуків. Темна латка просунулася по піску в напрямку Служки. Вона вибрала дорогу, яка дозволила б їй обійти пошукову команду з північного боку, спустилася вниз і перебралася в тінь дюн. Намагаючись іти неритмічно, щоб не привабити хробака, вона рушила безлюдним шляхом, який відділяв Табр од місця смерті Лето. Знала, що мусить бути обережною біля канату. Ніщо не може завадити їй розповісти, як брат загинув, рятуючи її від тигрів.

Уряди, якщо вони утримуються достатньо тривалий час, завжди наближаються до аристократичних форм. Жоден уряд в історії не міг відхилитися від цієї схеми. Разом із розвитком аристократизму уряд що далі, то більше наближається до діяльності в інтересах тільки панівного класу, — байдуже, чи це спадкова монархія, олігархат, фінансова імперія або ж міцно вкорінена бюрократія.

Політика як повторюваний феномен: навчальний посібник Бене Ґессерит

— Чому вони роблять нам цю пропозицію? — спитав Фарад’н. — Це найважливіше.

Вони з башаром Тийканіком стояли у вітальні приватного помешкання Фарад’на. Венсиція сиділа збоку, на низькому блакитному дивані, майже як спостерігачка, а не як учасниця. Усвідомлювала свою позицію і дратувалася через неї, але Фарад’н разюче змінився від того ранку, коли вона розкрила йому їхні інтриги.

У Замку Корріно був пізній полудень, а слабке світло підкреслювало спокійний затишок цієї вітальні — кімнати, обставленої справжніми книжками, відтвореними у пластіно, з полицями, заваленими стосами касет для плеєра, блоками даних, котушками шиґаструн, мнемонічними підсилювачами. Скрізь були ознаки того, що кімнатою часто користувалися, — потертості на книжках, відполірований до блиску метал на підсилювачах, зношені куточки блоків даних. Стояв лише один диван, зате багато крісел — усі сенсоформні, запроектовані для ненав’язливого комфорту.

Фарад’н стояв спиною до вікна. Мав на собі звичайний сардаукарський однострій сіро-чорного кольору, прикрашений лише золотим символом у формі левиного кігтя на вилогах коміра. Він вирішив прийняти башара та свою матір у цій кімнаті, сподіваючись зробити спілкування вільнішим, ніж це було б можливим у більш офіційній атмосфері. Але постійне «мілорде, те» й «міледі, це» Тийканіка тримало їх на відстані.

— Мілорде, я не думаю, що вони робили б цю пропозицію, якби неспроможні були її виконати, — сказав Тийканік.

— Очевидно, що ні! — втрутилася Венсиція.

Фарад’н лише глянув на матір, щоб її втихомирити, і спитав:

— Ми не чинили тиску на Айдаго, не робили жодних спроб змусити його виконати обіцянку Проповідника?

— Ні, — відповів Тийканік.

— То чого ж Дункан Айдаго, що все життя відзначався фанатичною вірністю Атрідам, пропонує тепер передати леді Джессіку в наші руки?

— Поголоси про заворушення на Арракісі… — ризикнула Венсиція.

— Непідтверджені, — перебив її Фарад’н. — Чи можливо, щоб Проповідник прискорив їх?

— Можливо, — відповів Тийканік, — але я не бачу мотиву.

— Він казав про пошук притулку для неї, — промовив Фарад’н. — Це могло бути наслідком тих заворушень…

— Саме так, — підтвердила його мати.

— Чи, можливо, якісь хитрощі, — припустив Тийканік.

— Можемо зробити кілька припущень і обговорити їх, — сказав Фарад’н. — Що як Айдаго потрапив у неласку своєї леді Алії?

— Це може дещо пояснювати, — озвалася Венсиція, — але він…

— Ще не було звістки від контрабандистів? — перебив її Фарад’н. — Чому ми не можемо…

— Комунікація в цю пору року завжди повільна, — сказав Тийканік, — а потреби безпеки…

— Так, звичайно, а все-таки… — Фарад’н махнув головою. — Мені не подобається наше припущення.

— Не поспішаймо його відкинути, — промовила Венсиція. — Усі ці історії про Алію та якогось священника, як там його…

— Джавід, — сказав Фарад’н. — Але той чоловік, очевидно…

— Був для нас цінним джерелом інформації, — продовжила Венсиція.

— Насправді я хотів сказати, що він, очевидно, є подвійним агентом, — промовив Фарад’н. — Навіщо йому самому стягати на себе це звинувачення? Йому не можна довіряти. Є надто багато знаків…

— Я їх не бачу, — не погодилася вона.

Зненацька її дурість його розгнівала.

— Повір мені на слово, мамо! Знаки є. Я пізніше покажу їх.

— Боюся, що мушу погодитись, — промовив Тийканік.

Венсиція ображено замовкла. Як вони сміли випихати її з Ради в такий спосіб? Наче вона була пустоголовою легковажною жінкою без…

— Не можна забувати, що Айдаго був колись гхолою, — сказав Фарад’н. — Тлейлаксу… — Він скоса глянув на Тийканіка.

— Дослідимо цей шлях, — погодився Тийканік. Його захоплював хід міркувань Фарад’на: пильний, доцільний, гострий. Так, тлейлаксу, повертаючи Айдаго життя, могли встромити в нього потужне вістря для власного використання.

— Але я не розумію мотиву тлейлаксу, — промовив Фарад’н.

— Інвестиція в наше благо, — сказав Тийканік. — Невелике страхування в надії на майбутню ласку.

— Я назвав би це великою інвестицією, — промовив Фарад’н.

— Небезпечною, — озвалася Венсиція.

Фарад’н був змушений з нею погодитися. Можливості леді Джессіки були загальновідомими в Імперії. Врешті-решт, це вона тренувала Муад’Діба.

— Якби стало відомо, що ми її утримуємо… — почав Фарад’н.

— То це стало б обосічним мечем, — погодився Тийканік. — Але це не мусить стати відомим.

— Припустімо, — сказав Фарад’н, — що ми приймемо цю пропозицію. А яка її вартість? Ми можемо її обміняти на щось важливіше?

— Не відкрито, — зауважила Венсиція.

— Звичайно, що ні! — Він очікувально глянув на Тийканіка.

— Це з’ясується лише в майбутньому, — промовив Тийканік.

Фарад’н кивнув:

— Так. Думаю, що, погодившись, ми мусимо розглядати леді Джессіку як гроші, покладені в банк на невизначений термін. Хай там як, кошти не обов’язково витрачати з якоюсь конкретною метою. Вони просто… є.

— Вона була б дуже небезпечною бранкою, — сказав Тийканік.

— Це й справді слід обміркувати, — погодився Фарад’н. — Кажуть, що Шлях Бене Ґессерит