Діти Дюни - Френк Херберт

Її увагу прикувала поза Айдаго. Він стояв у вільній готовності до силової дії, одна нога перед другою, стійка, якої вона сама його навчила. Вона кинула швидкий погляд на двох молодих фрименів, на аль-Фалі. Сумніви все ще терзали старого фрименського наїба, і двоє молодиків відчули це.

— Я довіряю цьому чоловікові своє життя, — сказала вона, звернувшись до аль-Фалі, — і вже не вперше.

— Міледі, — запротестував аль-Фалі. — Це ж просто… — Глянув на Айдаго. — Він же муж Коан-Тін!

— Його вчили мій Герцог і я, — сказала вона.

— Але ж він гхола, — ці слова наче самі зірвалися з уст аль-Фалі.

— Гхола мого сина, — нагадала вона йому.

Цього було забагато для колишнього федайкіна, який поклявся колись підтримувати Муад’Діба до смерті. Зітхнув, відійшов убік і дав знак обом молодикам розсунути завісу.

Джессіка пройшла крізь неї, Айдаго слідом. У дверях вона обернулася і сказала аль-Фалі:

— Йди до Стілґара. Йому можна вірити.

— Так. — Але вона все ще чула вагання в голосі старого.

Айдаго торкнув її за плече.

— Нам слід іти негайно. Є щось, що ви хотіли б узяти з собою?

— Лише свій здоровий глузд, — відповіла вона.

— Як це? Ви боїтеся, що коїте помилку?

Вона глянула на нього.

— Ти завжди був найкращим пілотом ’топтера на нашій службі, Дункане.

Його це не потішило. Він швидкою ходою випередив її, повертаючись тим же шляхом, яким і прийшов сюди. Аль-Фалі став поруч із Джессікою.

— Звідки ви знали, що він прилетів ’топтером?

— У нього не було дистикоста, — відповіла Джессіка.

Здавалося, аль-Фалі вразило таке очевидне спостереження. Але й це не змусило його замовкнути.

— Наш посланець доставив його сюди просто від Стілґара. Їх могли побачити.

— Вас бачили, Дункане? — кинула Джессіка йому вслід.

— Ви чудово знаєте, що ні, — відповів той. — Ми летіли нижче вершин дюн.

Вони повернули в бічний перехід, який спіральними сходами вів донизу, і врешті дісталися відкритого приміщення, добре освітленого світлокулями в коричневому камені. Єдиний орнітоптер стояв тут носом до стіни, припавши до землі, як комаха, готова стрибнути. Ця стіна мусила бути несправжньою — дверима, що відкриваються в пустелю. Хоч якою вбогою була ця січ, вона все ще зберігала знаряддя маскування і мобільності.

Айдаго відкрив для неї дверцята орнітоптера, допоміг сісти на крісло праворуч. Минаючи його, вона помітила краплі поту на обличчі, куди падало пасемко чорного цапиного волосся. Мимоволі Джессіка згадала, як ця голова вибухнула кров’ю в гамірній печері. Стальні кульки тлейлаксанських очей вирвали її з цього спогаду. Ніщо вже не було таким, яким здавалося. Вона зайнялася застібанням ременів безпеки.

— Давно це було, як я летіла з тобою, Дункане, — сказала вона.

— Давно й далеко, — відповів він, уже перевіряючи керування.

Аль-Фалі та двоє молодих фрименів чекали біля пристроїв, що керували фальшивою стіною, готові розсунути її.

— Думаєш, що я затаїла підозру проти тебе? — спитала Джессіка, тихо розмовляючи з Айдаго.

Айдаго зайнявся контролером двигунів, запустив ротори і простежив за рухом стрілки. Усмішка торкнулася його вуст, швидка й різка зміна гострих рис зникла так само раптово, як і з’явилася.

— Я все ще Атрідка, — сказала Джессіка. — Алія ж — ні.

— Не бійтесь, — хрипко відповів він. — Я все ще служу Атрідам.

— Алія більше не Атрідка, — повторила Джессіка.

— Не мусите мені нагадувати, — буркнув він у відповідь. — А тепер замовкніть і дайте мені підняти цю штуку в повітря.

Розпач у його голосі був радше неочікуваним, непритаманним тому Айдаго, якого вона знала. Знову відсовуючи почуття страху, Джессіка спитала:

— Куди ми летимо, Дункане? Тепер ти можеш сказати мені це.

Проте він кивнув аль-Фалі, а фальшива скеля відкрилася назустріч ясному сріблястому сонцю. Орнітоптер вистрибнув назовні, його крила із зусиллями здіймалися й опускалися, реактивні двигуни ревли. Вони знялися в порожнє небо. Айдаго обрав південно-західний курс у напрямку Гребеня Сахаї, котрий можна було розглянути як темну лінію на піску.

Тоді він сказав:

— Не думайте про мене зле, міледі.

— Я не думала про тебе зле від тієї ночі, коли ти з ревом увійшов до Арракінської великої зали, перепившись меланжевого пива, — промовила вона. Проте ці слова воскресили її сумніви, і вона перейшла у стан вільної готовності до повного захисту прана-бінду.

— Я добре пам’ятаю ту ніч, — відповів він. — Я був дуже молодим… недосвідченим.

— І все-таки найкращим мечником у почті мого Герцога.

— Не зовсім, міледі. Ґурні міг перемогти мене в шістьох поєдинках з десяти. — Він зиркнув на неї. — Де Ґурні?

— Виконує моє розпорядження.

Він труснув головою.

— Ти знаєш, куди ми летимо? — спитала вона.

— Так, міледі.

— То скажи мені.

— Гаразд. Я обіцяв влаштувати змову проти Атрідів, яка б мала правдоподібний вигляд. Насправді є лише один спосіб зробити це. — Він натиснув кнопку на керівниці, і кокон ременів безпеки висунувся з крісла Джессіки, оповив її непробивною м’якістю, залишивши вільною лише голову. — Я забираю вас на Салусу Секундус, — сказав він. — До Фарад’на.

У непритаманній для неї неконтрольованій конвульсії Джессіка рвонулася з пут, відчула, як вони напружуються. Відпустили тільки тоді, коли вона розслабилася, встигнувши, однак, відчути смертоносні шиґаструни, сховані в захисній оболонці.

— Вивільнення шиґаструн вимкнено, — промовив він, не дивлячись на неї. — Так-так, і не пробуйте зі мною Голосу. Я подолав довгий шлях, відколи ви могли так мною покерувати.

Глянув на неї.

— Тлейлаксу спорядили мене обладунком від таких підступів.

— Ти служиш Алії, — сказала Джессіка, — а вона…

— Не Алії, — перебив її він. — Я виконую розпорядження Проповідника. Він хоче, щоб ви навчали Фарад’на, як колись навчали… Пола.

Джессіка застигла у крижаній тиші, згадавши слова Лето, що в неї буде цікавий учень. Нарешті сказала:

— Цей Проповідник — він мій син?

Здавалося, що голос Айдаго надходить дуже здалеку.

— Хотів би я знати.

Всесвіт просто є. Це єдиний спосіб, завдяки якому федайкін може його побачити, залишившись господарем своїх чуттів. Всесвіт не погрожує і не обіцяє. Він підтримує речі, непідвладні нашому контролю: падіння метеорита, вибух меланжевої маси, старіння та помирання. Такими є реалії нашого Всесвіту — і слід приймати їх такими, хай що б ми до них почували. Ми не можемо змагатися з реаліями словами. Вони приходять до вас на свій власний безсловесний лад, і тоді, тоді ви зрозумієте, що означає «життя і смерть». Зрозумівши це, сповнитеся радістю.

Муад’Діб до своїх федайкінів

— І ми привели це все в рух, — сказала Венсиція. —