Діти Дюни - Френк Херберт

— Ха! — презирливо скривилася Алія. — Темний мотлох із Внутрішньої Пустелі боїться екологічної трансформації. Вони…

— Я тебе почула, Гадхеане, — промовила Джессіка. — Якщо зникнуть хробаки, зникнуть і прянощі. Якщо зникнуть прянощі, якою монетою платитимемо за своє?

У Великій Залі залунали вражені звуки: зітхання та здивований шепіт. Покій загув.

— Забобонні нісенітниці! — стенула плечима Алія.

Аль-Фалі здійняв праву руку та простяг її до Алії:

— Я розмовляю з Матір’ю Вологи, а не з Коан-Тін!

Долоні Алії стисли підлокітники трону, проте вона зосталася сидіти. Аль-Фалі глянув на Джессіку.

— Був то колись край, у якому нічого не росло. Тепер тут є рослини. Розповзаються, як воші по рані. Уздовж поясу Дюни з’явилися хмари та дощ! Дощ, міледі! Ох, многоцінна мати Муад’Діба, як сон є братом смерті, отак і дощ для Поясу Дюни. Це смерть для нас усіх.

— Ми робимо лише те, що для нас спроектували Лієт-Кайнс і Муад’Діб, — запротестувала Алія. — Що це за марновірне белькотіння? Ми шануємо слова Лієт-Кайнса, який сказав нам: «Я хочу, аби всю цю планету обплутала сітка зелених рослин». Так і буде.

— А як же хробаки й прянощі? — спитала Джессіка.

— Завжди залишиться якась пустеля, — відповіла Алія. — Хробаки виживуть.

«Вона бреше, — подумала Джессіка. — Навіщо вона бреше?»

— Допоможи нам, Матір Вологи, — благав аль-Фалі.

З раптовим відчуттям подвійного бачення Джессіка збагнула, що її свідомість росте, зрушена з місця словами старого наїба. То був безпомильний адаб, вимогливий спогад, що прийшов сам собою. Прийшов без попередження і скував її чуття, а перед внутрішнім зором виразно постав урок з минулого. Вона цілковито потрапила в нього, мов риба в невід. Проте відчувала цю залежність як найбільш людську мить, кожну найдрібнішу частку — як спогад про творіння. Кожен елемент цього уроку-пам’яті був реальним, але безтілесним у своїй постійній зміні, і вона знала, що цей її досвід — найбільше наближення до передзнання, що мучило її сина.

«Алія бреше, бо вона одержима тим, що прагне знищити Атрідів. Її саму знищено першою. Отже, аль-Фалі сказав правду: хробаки приречені, якщо тільки не змінити перебіг екологічної трансформації».

Під тиском одкровення Джессіка побачила, як кількість присутніх при аудієнції людей зменшується, як вони вповільнюють темп, і з’ясувала їхні ролі. Могла визначити тих, кому доручили не дати їй вийти звідси живою! Картина того, що для них сплановано, постала перед її свідомістю, наче осяяна яскравим світлом: замішання в натовпі, хтось один вдасть, що падає на іншого, виникне загальна плутанина. Також вона побачила, що покине Велику Залу лише для того, щоб потрапити до рук інших. Алія не переймалася тим, що створить мученицю. Ні, — тому, чим вона одержима, до цього байдуже.

І цієї застиглої миті Джессіка знайшла спосіб урятувати старого наїба та послати його як вісника. Шлях через залу для аудієнцій був, безперечно, чистим. Як же це просто! Вони були блазнями із заваленими очима, їхні плечі завмерли в оборонній позиції. Кожну постать у великій кімнаті можна було розглядати як атрофоване зіткнення, з неї можна було усунути мертву плоть, оголивши скелети. Їхні тіла, їхній одяг, їхні обличчя описували власне пекло: у запалих грудях приховані страхи, блискучі гачки коштовностей, що заміняли обладунки; на вустах присуди, повні переляканих абсолютів, брови здійняті в кафедральних призмах високих і релігійних почуттів, відторгнутих їхніми чреслами.

Джессіка відчула поширення твірних сил, що вивільнилися на Арракісі. Голос аль-Фалі став для неї дистрансом, пробудивши істоту, що жила в глибині її душі.

В миг ока Джессіка перенеслася з адабу до всесвіту руху, але це був усесвіт, відмінний від того, який заволодів її увагою всього лиш секунду тому.

Алія почала говорити, проте Джессіка перебила її:

— Тихо!

І додала:

— Є тут такі, що бояться, наче я беззастережно повернулася до Сестринства. Але від того дня в пустелі, коли фримени дали дар життя мені й моєму синові, я стала фрименкою. — І перейшла на стару мову, яку в цій залі могли зрозуміти лише ті, чиєю допомогою вона могла скористатися: — Онсар акхака зелі ман ав маслумен! Допоможи своєму братові у час потреби, має він рацію чи ні!

Її слова принесли бажаний ефект: легке переміщення в покої.

Але Джессіка шаліла далі:

— Цей Гадхеан аль-Фалі, шляхетний фримен, прибув сюди, аби сказати мені те, що я мала б почути від інших. Хай ніхто цього не заперечує! Екологічна трансформація стала неконтрольованою бурею!

Мовчазну згоду можна було відчути у всій кімнаті.

— А моя дочка насолоджується цим, — казала Джессіка. — Мактуаб аль-маліх! Ти ріжеш рани на моєму тілі й пишеш там сіллю! Чому Атріди знайшли тут домівку? Бо Могалята була для нас природною. Для Атрідів правління завжди було опікунчим партнерством: Могалятою, здавна відомою фрименам. А зараз гляньте на неї! — Джессіка вказала на Алію. — Уночі регоче наодинці, втішаючись власним злом! Виріб прянощів зійде нанівець чи, найімовірніше, спаде до дрібної частки давнього рівня! А коли слово про це вийде у світ…

— Ми знайдемо закуток для найціннішого продукту Всесвіту! — закричала Алія.

— Ми знайдемо закуток у пеклі! — лютувала Джессіка.

Тут Алія перейшла на найдревнішу версію чакобса, Атрідівської приватної мови зі складними гортанними зупинками та клацаннями.

— Тепер ти знаєш, мамо! Невже ти вважала, що онука барона Харконнена не оцінить усіх тих часожиттів, яких ти натовкла до моєї свідомості, коли я ще навіть не народилася? Коли я шаліла через те, що ти зі мною зробила, мені достатньо було спитати, що зробив би барон. І він відповів. Розумієш мене, Атрідівська суко? Він відповів мені!

Джессіка відчула отруту та підтвердження свого здогаду. Гидь! Алія була подолана ним, стала одержимою кагуейтом зла, бароном Владіміром Харконненом. Сам барон промовляв зараз її вустами, не дбаючи про те, що викрив себе. Хотів, аби вона побачила його помсту, аби вона знала, що його годі позбутися.

«Дізнавшись це, я мала б зостатися тут безборонною», — подумала Джессіка. І з цією думкою кинулася шляхом, який їй показав адаб, гукаючи:

— Федайкіни, за мною!

Виявилося, що в кімнаті було шестеро федайкінів, а п’ятеро з них зуміло пробитися до неї.

Коли я слабший за тебе, то прошу в тебе свободи, бо це збігається з твоїми засадами; коли ж я сильніший за тебе, то відбираю в тебе свободу, бо це збігається з моїми засадами.

Слова древнього філософа (приписані Харк аль-Адою якомусь Луї Вейо[20])

Лето визирнув із прихованого виходу з січі, аби подивитися на краєвид, що його затуляв навислий виступ скелі. Сонячне світло пізнього пополудня кидало