Діти Дюни - Френк Херберт

Невідомість цього місця переслідувала Лето. Він подумав, як легко було піддатися вимозі передзнання, ризикнувши перенести свою свідомість у незмінне абсолютне майбутнє. Знав, що не зважиться ризикнути на більше видіння.

Тоді повернувся до Ганіми.

— Погоні ще немає, — сказав він.

— Звірі, яких вони пошлють за нами, будуть великими, — промовила Ганіма. — Нам може вистачити часу, щоб розгледіти їхнє наближення.

— Ні, якщо вони прийдуть уночі.

— Невдовзі стемніє, — сказала вона.

— Так. Час нам іти на наше місце. — Він вказав на камені ліворуч і нижче від них, де піщаний вітер виїв невелику заглибину в базальті. Там було досить просторо для них, але затісно, щоб усередину могли дістатися більші створіння. Лето відчув внутрішній опір, небажання іти туди, але знав, що це слід зробити. Саме це місце він показав Стілґарові.

— Вони справді можуть убити нас, — промовив він.

— Це шанс, який ми мусимо використати, — відповіла вона. — Це наш обов’язок перед батьком.

— Я й не сперечаюся.

І він подумав: «Це правильний шлях — ми чинимо добре». Але знав, яким небезпечним є правильний шлях у цьому Всесвіті. Їхнє виживання вимагало зараз рішучості, вправності, а ще розуміння своїх обмежень кожної миті. Фрименські прийоми були їхньою найкращою зброєю, а бене-ґессеритське вміння — резервною силою. Зараз вони обоє мислили, як вишколені по-атрідівському бойові ветерани, що не мають іншої оборони, крім фрименської витривалості, хоча про це годі було здогадатися з їхніх дитячих тіл і церемоніального одягу.

Лето торкнувся руків’я отруєного крис-ножа в себе при поясі. Ганіма несвідомо повторила цей жест.

— Зараз спускаємося вниз? — спитала Ганіма. Питаючи, побачила далеко під ними рух, дрібний рух, що на відстані здавався менш грізним. Завмерла, і це перестерегло Лето ще до того, як вона заговорила.

— Тигри, — сказав він.

— Лазійські тигри, — виправила вона його.

— Вони нас бачать, — промовив він.

— Краще нам поспішити, — відповіла вона. — Мауля нізащо не стримають цих тварин. Вони для цього надто добре натреновані.

— Десь поблизу них — людина-розпорядник, — сказав він, швидко прокладаючи дорогу до скель унизу ліворуч.

Ганіма погодилася, але промовчала, щоб даремно не марнувати сил. Десь поблизу є людина. Тиграм не можна бігати вільно, доки не настане належний час.

Тигри швидко рухалися в останньому сонячному світлі, перестрибуючи з каменя на камінь. Їхній розум в очах, а невдовзі настане ніч — пора тих, чий розум у вухах. Дзвінкий крик нічного птаха торкнувся каменів Служки, щоб підкреслити цю переміну. Творіння темряви вже штовхаються в тінях вижолоблених щілин.

Тигри далі зоставалися в полі зору близнят, які швидко бігли. Однак звірі пливли з силою, випромінюючи абсолютну впевненість у кожному русі.

Лето відчув, що наткнувся на це місце, аби визволитися від власної душі. Біг із певністю, що вони з Ганімою встигнуть вчасно дістатися до вузької виїмки, але його погляд постійно, наче заворожений, повертався до тварин, що були вже дуже близько.

«Раз спотикнутися — і ми пропали», — подумав він.

Ця думка зменшила його впевненість, і він побіг швидше.

Бене Ґессерит називають свою діяльність «Паноплія Профетикус» — наука релігії. Дуже добре. Я, шукач науковців іншого виду, вважаю це слушним визначенням. Ви справді будуєте власні міфи, але так чинять усі суспільства. І все-таки я мушу вас перестерегти. Ви поводитеся так, як багато введених в оману науковців. Ваші діяння виявляють, що ви хочете видобути щось [забрати щось] із життя. Настав час нагадати вам, що ви самі так часто твердили: не можна володіти нічим, не володіючи водночас його протилежністю.

Проповідник в Арракіні: послання Сестринству

За годину до світанку Джессіка нерухомо сиділа на потертому меланжевому килимку. Її оточували голі кам’яні стіни старої й убогої січі, однієї з більш ранніх фрименських осель. Нижче лежав край Червоної Ущелини, що захищала їх від західних пустельних вітрів. Аль-Фалі та його брати доставили її сюди. Зараз вони чекали звістки від Стілґара. А все-таки федайкіни вкрай обережно налагоджували комунікацію. Стілґар не міг довідатися, де вони перебувають.

Федайкіни знали, що їм уже оголошено просе-вербаль, офіційне обвинувачення у злочині проти Імперії. Алія запевняла, що її матір підбурили вороги держави, хоча Сестринства ще не названо. Проте самовладний і тиранічний характер влади Алії вийшов наяву, а її переконання, що, контролюючи Духівництво, вона контролює і фрименів, мало бути перевірено.

Послання Джессіки Стілґарові було прямим і простим: «Моя донька одержима й мусить пройти випробування».

Однак страх знищив систему цінностей, і вже було відомо, що деякі фримени не хочуть вірити цьому звинуваченню. Їхні спроби скористатися цим звинуваченням як пропуском стали причиною двох озброєних сутичок за ніч, але орнітоптери, викрадені людьми аль-Фалі, перенесли втікачів до не надто безпечного притулку — січі Червоної Ущелини. Звідси розійшовся заклик до федайкінів, та на Арракісі їх зоставалося не більше двохсот. Усі інші посідали різні становища в Імперії.

Задумавшись над цими фактами, Джессіка міркувала, чи не прибула вона до місця своєї смерті. Частина федайкінів теж так вважала, але командоси смерті доволі легко це прийняли. Аль-Фалі усміхнувся їй, коли частина його молодиків висловлювала свої побоювання:

— Коли Бог накаже створінню померти у певному місці, Він змушує те створіння повернути до цього місця, — сказав старий наїб.

Латана дверна завіса зашелестіла: ввійшов аль-Фалі. Вузьке обвітрене обличчя старого мало втомлений вигляд, очі гарячково блищали. Легко було здогадатися, що він не відпочивав.

— Дехто прибув, — сказав він.

— Від Стілґара?

— Можливо. — Він опустив очі й глянув ліворуч, такий звичай мали давні фримени, коли приносили погані новини.

— І що сталося? — зажадала Джессіка.

— Дійшла звістка з Табру, що ваших онуків там немає, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Алія…

— Вона розпорядилася, аби близнят віддали під її опіку, але з січі Табр відзвітували, що дітей там немає. Це все, що ми знаємо.

— Стілґар відіслав їх до пустелі, — промовила Джессіка.

— Не виключено, але відомо, що він усю ніч їх шукав. Можливо, це хитрощі з його боку…

— Це геть не схоже на Стілґара, — сказала вона й подумала: «Хіба що близнята його вмовили». Але й це було недобре. Спитала себе, чому вона не відчуває паніки, яку слід придушити, а її страх за близнят зменшився після розмови з Ганімою. Глянула на аль-Фалі та виявила, що він пильно на неї дивиться, зі співчуттям в очах.

— Вони самі пішли до пустелі, — промовила вона.

— Самі? Це ж двоє дітей!

Вона не завдала собі клопоту пояснювати, що ці «двоє дітей»,