Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Ще стоячи навколішки, я обернувся глянути, хто там іде. Біля нашої хижі миготіли смолоскипи і, здавалося, хтось шукав або мерця, або нас. Чи не стрибнути й нам у яр? Так ми стали б утікачами, але я, на своє щастя, не знайшов у собі сили на цей стрибок. Я був надто змучений, у мене боліло горло. Отож ми залишилися там, де були, аж поки місячне світло нас викрило і до нас бігцем кинувся чоловік з рушницею. Але поводився він не вороже, а якщо моя уява не одурила мене, то навіть досить шанобливо. Він сказав Ромілаю, що слідчий знову хоче нас бачити, і навіть не заглянув у яр, і ні про якого мерця й не було мови.
Ми повернулися на вже знайоме подвір’я, і нас негайно провели до слідчого. Я пошукав очима жінок і побачив, що вони сплять на шкурах обабіч чоловікової постелі. Посланці, які нас привели, увійшли із запаленими смолоскипами.
Якщо вони збиралися висунути проти мене звинувачення в блюзнірстві, то я, звичайно, був винен, порушивши спокій їхнього мерця. Проте я мав кілька доводів і на свою користь, хоча захищати себе й не думав. Я просто чекав, майже заплющивши одне око, що мені скаже цей висмоктаний чоловічок у перуці з мички і в манжетах із леопардової шкіри – тутешній слідчий. Він сказав мені, щоб я сів, і я опустився на низенький ослінчик, згорбившись і впершись руками в коліна, уважно витягши вперед голову.
Проте слідчий не згадав ні про який труп, а натомість поставив цілу низку дивних запитань – наприклад, скільки мені років, як я себе почуваю, чи одружений і чи маю дітей. На кожну мою відповідь, перекладену бідолашним Ромілаю, чий голос тремтів від жаху, слідчий низько вклонявся і супивсь, але доброзичливо, так наче схвалював те, що я йому казав. Оскільки про мерця він не згадав, то я відчув полегкість і майже вдячність, подумавши з певною самовтіхою, а може, навіть радістю, що витримав іспит, який вони мені влаштували. Звичайно, я пережив напад огиди, болю, але зрештою моя рішучість окупилася.
Чи не погоджусь я написати своє прізвище? Мабуть, він хотів звірити його з підписом у моєму паспорті – так я подумав і залюбки розписався на його прохання. Пальці мої тримали ручку легко і вправно, і я подумки проказав: «Ха-ха-ха! Сміх та й годі! Це просто чудово. Я тобі дарую свій автограф».
А що жінки? Онде вони з їхніми товстими, задоволеними, напіврозтуленими губами та круглими, поголеними, гарними головами. Обидві спали. А носії смолоскипів? Ці й тепер тримали наді мною свої палахкотливі світильники, які сичали і з яких валував густий дим.
– То як, тепер усе з’ясовано? Тепер, сподіваюся, все гаразд?
Я був справді вельми задоволений собою й мав таке відчуття, ніби здійснив щось дуже важливе.
Та раптом слідчий звернувся до мене з дивним проханням – дивним аж надміру. Він попросив мене скинути сорочку. Тут я не відразу погодився і захотів знати, навіщо це йому треба. Ромілаю нічого пояснити мені не міг. Я був трохи стурбований і запитав у нього стишеним голосом:
– Чого вони від мене хочуть?
– Моя не знати.
– То запитай у нього.
Ромілаю запитав, але слідчий тільки повторив своє прохання.
– Запитай, чи після цього він нарешті дасть нам відпочити спокійно?
Слідчий, мовби зрозумівши мої слова, кивнув головою і я скинув теніску, яку давно треба було б випрати. Тоді він підійшов упритул і став пильно мене обдивлятися, аж мені стало ніяково. Чи не доведеться мені й тут, у варірі, боротися з кимось, як я боровся з Ітело? Чи не потрапив я в такий куток Африки, де борюкання – неодмінний ритуал знайомства? Та йшлося, мабуть, про інше.
– Схоже на те, Ромілаю, що вони збираються продати нас у рабство. В газетах пишуть, що в Саудівській Аравії воно й досі існує. О Господи! З мене вийшов би непоганий раб! Ха-ха! – Як бачите, я ще був у жартівливому гуморі. – Чи, може, вони хочуть укинути мене в яму, обкласти вугіллям і підсмажити? Пігмеї так підсмажують слонів. На це в них іде близько тижня.
Поки я жартував, слідчий і далі доскіпливо мене оглядав. Я показав на ім’я Френсіс, витатуюване в Коні-Айленді багато років тому, і пояснив, що так звали мою першу дружину. Він не виявив до цього ніякого інтересу.
Я знову натяг на себе свою пропахлу потом теніску і сказав:
– Спитай у нього, чи нам дозволять побачитися з царем?
Цього разу слідчий виявив бажання відповісти. Цар, переклав мені Ромілаю, чекає мене завтра. Він хоче поговорити зі мною моєю рідною мовою.
– Чудово, – сказав я. – Я маю до нього кілька запитань.
Цар Дафу хоче поговорити зі мною завтра, повторив Ромілаю. Він прийме мене вранці перед церемонією, яка має на меті покласти край посусі і триватиме цілий день.
– О, справді? – перепитав я. – В такому разі нам треба поспати, бодай трохи.
Тож нам нарешті дозволили відпочити, хоча ніч уже й доходила кінця. Не встигли ми як слід заснути, а вже закукурікали півні. Я прокинувся й насамперед побачив, як на сході клубочиться руда хмара і з-за обрію струменить потужний потік світанку. Я підвів голову й сів, пригадавши, що цар хотів зустрітися з нами рано-вранці. В хижі, прихилившись спиною до стіни, біля самих дверей і майже в тій самій позі, що й я, сидів учорашній мрець. Хтось притяг його назад з яру.
12
Я вилаявся. «Вони тиснуть мені на психіку». І поклявся, що їм ніколи не пощастить довести мене до божевілля. Я бачив мерців і доти, причому багато. Я воював у Європі, де за війну полягло близько п’ятнадцяти мільйонів людей, хоча одна конкретна смерть завжди пригнічує дужче, аніж безліч абстрактних. Наш мрець був увесь у пилюці, в яку він упав, коли я скинув його в яр, і тепер, коли вони принесли його назад і наші
