Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Щодо синка – правильна здогадка. І, думаю, найбільше їх вразила впевненість Шарля, що він і сам із ними двома впорається.

– Ленкорте, в'яжи їх власними поясами.

– Не потрібно, – чарівниця голос подала, – давайте їх поодинці.

Все правильно: я й забув, що чаклунки присипляти можуть. Щоправда, цій важче далося, ніж Меллі, набагато важче, але вправилася. Закінчивши поратися, витерла піт із чола й повернулася до мене:

– Ну, і як будеш виплутуватися?

Вона давно вже перетворилася: немає старої, немає лахміття, а є жінка середніх років, красива – хоч мені й не до смаку, – у дорожньому вбранні – правда, брудному, але загалом непоганому. Волосся не сиве – каштанове.

Я послав Ленкорта з Ніртою віднести трофейну зброю в наші човни, подумки ще раз усе перевірив… Добре б, звичайно, чарівної допомоги попросити, але, по-моєму, якщо попросити в лоб, то вона відмовить.

– Зараз ми підемо вгору за течією.

– Назустріч гонитві?

Я зітхнув: не люблю зрозуміле пояснювати.

– Вниз не можна: бойові байдаки наздоженуть. У них швидкість куди більша за нашу. Підемо вгору, виберемо заплаву, самі з очеретиною в роті сядемо у воду. Потім ночами в глиб країни, а там уже пошукаємо іншу дорогу.

Чаклунка примружилася.

– Поховав би ти так своїх жінок: не витримають вони вдень у воді сидіти, а ночами плисти. Але все одно – голова в тебе не порожня. Давайте все в човен, я наздожену.

Біля самих дверей я озирнувся. Нишком, непомітно. І краєчком ока побачив: чарівниця водила очима по стінці, ніби читала написи.

Як тільки човни відчалили, чаклунка спритно зачепила багром човен Ленкорта і… І річка Херт (Лівий Херт, якщо бути точним) перетворилася на широкий потік і повільно котиться по широкому степу.

Я різко озирнувся: Нірта схопилася була на ноги, але Ленкорт її обійняв і посадив на місце. Щоправда, сам учепився в ефес меча, аж пальці побіліли.

– Саме задоволення – працювати в світах, де по справжньому в чаклунство вірять. В отерської дами була б непритомність або розрив серця. А горець би на мене з мечем…

Я здивувався:

– В Отері начеб теж у магію вірять.

– Я сказала «по-справжньому». Коли про відьом дітям казки розповідають, це вже не та віра. Всі на берег, ноги розім'яти! Крім тебе, звичайно. Нам поговорити треба.

Поки виконували наказ і хлопці прив'язували човна до чагарників, чарівниця влаштувалася зручніше і стала мене розглядати – аж ніяково.

– Дружка твого я зрозуміла відразу: сама двох таких зробила. Так… не ставиш ніяких питань – значить, знаєш, хто з тобою ще.

Ногу за ногу заклала, ніби я не чоловік зовсім.

Арфіаль. Та ні, саме тому, що чоловік.

– …А ось що ти за один, ніяк не зрозумію. За всіма ознаками – покинутий якірець…

Знову це слово!

– Але ясновидців-якірців не буває: бояться наші дами. І в Отер ніхто якірців не водить, не той там клімат. Та й рано тебе кидати, бо тільки соку набрався.

Коли до мене дійшло, що вона мала на увазі, то на моєму обличчі, напевно, можна було обід зготувати – так зашарівся. Але в цю мить погляд чарівниці впав на мій клинок:

– Де були мої очі? Хто ти для Арфіалі?!

– Вона дала мені слово.

Перекладач. Тобто – «вона – моя наречена».

Чаклунка випросталась: такої відповіді вона, мабуть, не чекала, – а потім, мені з самого пирхання слід було здогадатися, в чому річ, але…

– Та вже! – Пирх! – Слово вона… – Пирх! – Тримає! – Пирх! Пирх! Пирх! – Як сказала: «Бачити тебе не бажаю», так сто років і не бачилися! – І, здогадавшись, що я нічого так і не зрозумів, додала: – Тільки не примушуй мене називати тебе батьком!

Сказати, що я був ошелешений, – значить нічого не сказати. Ні, я розумів, що нічого немає дивного: раз Вона стільки століть прожила, то, звичайно… Раптом чарівниця схопила мене за підборіддя, розвернула голову набік, і я відчув, що вона намагається прочитати мої думки, але це в неї не виходить і вона дуже сердиться.

Арфіаль. Прочитати думки незнайомої людини майже неможливо. Іноді вдається пробитися потужним спрямованим імпульсом, але навіть у найсильніших із нас таке виходить не завжди. Мені з Хайні було легко, бо я сама перебудовувала його нервову систему, людину в якірця перетворюючи. І потім він, вибачте, кохає мене – це теж сприяло.

…Я розсердився: ми ледве знайомі, імена навіть не названі, а вже в голову лізе.

– Стій, дурню! Страшна річ може бути! Швидко: хто ти Бетелайнові? Знаю я вас, аро: мабуть, до двадцятого коліна всіх предків назубок пам'ятаєш!

– До одинадцятого. А від Бетелайна я походжу через старшого сина і через дочку – їхні онуки переженилися…

– Слава богу, що не від молодшого! А то з мами сталося б не перевірити.

Арфіаль. Дякую за добру думку.

…Виходить, що в Арфі та Бетелайна був син?

– Та не в неї, а в мене! Через що й посварилися: пращура твого поділити не могли. Я