Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Арфіаль. Тільки тоді?

– …Дуже добре могли б утрьох влаштуватися.

Арфіаль. Ну, донечко, тільки попадись мені!

– …Дитина моя, чи то на жаль, чи то на щастя, пішла в людську породу. Поставила на ноги, оженила. Далі… Радості, сам розумієш, мало – дивитися, як він старіє. Пішла в море на човні… і причалила біля Палацу.

А мій, як ти кажеш, пращур на певну смерть пішов – у битві поблизу гирла Херта. Не бреше, значить, балада.

Вони тоді переселення на острів прикривали. Бетелайн узяв із собою тих, у кого дорослий син був. І сини ці та деякі вцілілі й стали першими вільними мисливцями. Що ж ти так, чарівнице? Чи це через безсмертя ваше? Все одно промайне хлопець тінню – так що про нього довго думати?!

Арфіаль. Ми не безсмертні, а решта правильно, але… Не судіть, щоб не судили й вас.

…А чарівниця тим часом розважається:

– Так що можеш називати мене тітонькою, можеш – донечкою…

Я змінив тему:

– Який він був, Бетелайн?

– Перегнися через борт і побачиш. А, ти маєш на увазі – внутрішньо? Теж схожі, мені б слід було тебе раніше запізнати. Тільки… – Чарівниця всміхнулася. Якось дивно. – Тільки, якби він був на твоєму місці, ми б не сиділи так просто.

Неприємна мені така розмова, і чаклунка це помітила.

– До речі, в тебе ще одна родичка є. Я готова об заклад битися – мама тобі нічого не сказала. Близнята ми, хоч і не дуже схожі. Прикмета характерна…

Чаклунка перевела погляд на свої босі ноги.

– Я можу ходити босоніж за будь-яких умов, а вона не може інакше, тобто, звичайно, якщо потрібно для маскування, то взувається, але їй це важко. Якщо ж ховатися не треба – то сніг не сніг, колючки не колючки, – тупає без чобітків. Гаразд, я обіцяла тобі допомогти. Тепер, виходить, просто зобов'язана. Але якщо раніше я думала вивести вас на іншу дорогу, то тепер уважаю, цього мало, треба вас заховати надовго, щоб пірати ці річкові перебісилися. Ти ж ЧИТАТИ вмієш?

Я мало не сказав «Авжеж», але вчасно схаменувся: якось уже зовсім особливим тоном було вимовлено слово «читати». Якийсь наголос, акцент дивний на цьому слові.

– Як здивований, то не можеш. Мінус мамі: могла б і навчити, раз уже вибрала ясновидця.

Арфіаль. Знала б одразу, що ясновидець, навчила б. А потім мало часу було.

– …Адже я в трактир не випадково зайшла і не випадково в ньому залишалася. До твого відома, я могла піти, й усі, навіть ти, ясновидець, забули б, що я заходила. – Опустила руку за борт, змочила волосся: сонце почало припікати. – Але я повинна була на стінах залишити невидимий напис – цей борг з-поміж найперших, хоч і важкий. ЧИТАТИ, може, й легко – ПИСАТИ важко. Я чому й відіслала вас усіх: думала, зможеш прочитати, а чи можна тобі довіряти відомості, як одна з сестер загинула, – не знала.

– Не розумію тебе поки що.

– На стінах уже були три записи. Два старі – я їх стерла. А кілька днів тому Хшанга зробила напис. Не знаю, чи давно ти з Отеру, але ж посвячений у лицарі Булави? Так ось, тамтешні стани…

– Обрали Гарні-Ла королем.

– Саме так, хоча й не можна перебивати даму. Ми, звичайно, з мамою не зустрічаємося, але документи на право користування тамтешніми маєтками вона для мене виправила. Зрозуміло, я вважаюся не дочкою, а сестрою, причому старшою.

– Ти справді старшою видаєшся.

Арфіаль. Душевна простота має свої переваги.

– …Але як моє повернення пояснити? Здивуються…

– Чому? Що ти поїхав з однією сестрою, а повернувся з іншою? Де, в Отері? Так кажеш, ніби й не бував там. А, вона тебе від спідниці не відпускала. Дуже розсудливо, треба було продовжувати так і далі. Про це ми ще встигнемо поговорити, а поки запам'ятай, що для Отеру мене звуть Нур-Ас. А взагалі, Тірінь, не сплутай.

Так, дивлюся, що птаха, що пташеня, а однакове пір'ячко.

Перекладач. Вислів, аналогічний нашому «Яблуко від яблуні».

Рік, що провів я в Отері, був одночасно цікавим і нудним. Я чимало дізнався нового, зокрема таке, що пізніше мені допомогло вижити. Просто для душі дізнався ще більше. Але в той же час…

Тірінь пурхала з балу на полювання, з полювання на бал, а мені це нудно. Полювання особливо: я спочатку й не повірив, що тут так розважаються. Робота це, причому нелегка! Коли я все це висловив, Тірінь пирхнула:

– Загоничам – робота, панам – розвага! Ідемо!

Вже як намагався подивитися на те, що відбувається, як на забаву, але нічого забавного не побачив. Сотня лицарів і дві сотні слуг – на одного кабана! Як я пізніше дізнався, ще й, трапляється, примудряються дати йому втекти!

Подій, гідних згадки, відбулося