Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

– На острів ми підемо разом.

Прости мене, Арфіале, але тут справді, як ти кажеш, незатишно.

– Тільки ж шукають не нас.

Два недовірливі погляди.

– Самі погляньте – хіба так у Толсуорті роблять човни?

Явний промах моєї нареченої…

Пані. Може, досить реєструвати мої промахи?

…Але й правда – зовсім інакше побудований.

– Ми здалеку. Бачили бій. Але до нього стосунку не маємо.

– Всі знають, що владика іноді купців б'є, – буркнула Нірта, – але такого переполоху ніколи не бувало.

Мабуть, після загиблих залишилися серйозні месники. І хтось урятувався. Помітили це, схоже, не відразу. Але все ж таки помітили. Або речі знайшлися без господаря, наприклад, одяг на чотирьох жінок, а серед убитих і полонених тільки три, або хтось язика розв'язав.

– Сюди слухайте.

Шарль хрокнув – я на нашу мову переклав отерський вираз – вийшло смішно.

– Ми поїдемо вперед і спробуємо проскочити хитрістю. Якщо вийде, вас ніхто й не запідозрить ні в чому: просто уваги не звернуть. Ні – могли ж ви плисти повільно?

Нірта якось дивно подивилася на хлопця, і я запідозрив, хто в цій сім'ї головний.

Арфіаль. А чого тут підозрювати – той головний, кому й годиться бути.

– Тільки слуги мені ні до чого. Ми вас нижче за течією почекаємо й просто разом поїдемо. Якщо ви не передумаєте.

– Ну, і на що ти сподіваєшся? – Шарль перейшов на отерську мову.

– На те, що воїни не стануть без наказу затівати рубку невідомо з ким. А якщо я занадто добре про них думаю – то не армія ж у них там!

Точно – не армія. Коли нашим очам відкрилася невидима раніше конов'язь, то побачили ми семеро коней. Поруч складені сім великих щитів і сім довгих списів. Дивно. Якби їх було шість, я б сказав, що загонові дали ще командира – крім власного.

Змієня знизав плечима:

– Шляхетного командира і з ним розумного радника. Або два загони, що зазнали втрат. Чи ще безліч може бути різних причин, але їх сім, а нас двоє. Так що сили приблизно рівні.

– Я би волів перевагу мати.

Перекладач. Знову той самий випадок, що й у Першому розділі – Хайнлорі зовсім не жартує.

Усередині харчевня чітко розділена на дві нерівні частини. У більшій підлога земляна, та її майже всю займає вкопаний у землю стіл, і лави навколо – теж укопані. За столом четверо. У панцирах, тільки шоломи зняли. Отже, тих, кого чекають, уважають небезпечними. На підлозі, в кутку, жебрачка в лахмітті. Менша половина – поміст, на ньому два столики маленькі, один порожній, за другим – єдина людина.

Шарль прямо на поміст і подався. А хода! Тьху ти, чисто принц! Дружинники, що були піднялися з-за спільного столу, перезирнулися. Жебрачка на підлозі вся зіщулилась, показуючи, що боїться, як би не зачепити благородного своїми лахами. Показує, а насправді вона НЕ боїться, ось що дивно. У цю мить шинкар заступив мені дорогу:

– Там для панів!

Ну ясна річ! Я ніби й розумів, що не шляхетством має людина славитися, й на принца я не схожий, та щось дошкулило. Зірвав з лівої руки рукавичку, сунув шинкареві під ніс – і той навпіл зігнувся. Як я зрозумів потім, сталося непорозуміння: я хотів вразити дорогоцінними каменями на моїх перснях, а шинкар їх, певне, навіть і не помітив – він на родовий знак витріщився, на браслет. На Старій Батьківщині, в королівстві, їх тільки найвища шляхта носить – ті, кого називають «найсильнішими». У ту ж мить мене з-під брудних, поплутаних пелехів жебрачки обпалило поглядом. Ось вона персні ті розглядала! Але не відразу я зрозумів, що це значить.

Перш ніж сісти на дзиґлик, Шарль відчепив піхви тесака, поклав його на стіл і гаркнув:

– Пива!

А я взявся шанси наші прикидати. У кожному війську головна зброя – це голова командира. Тому придивімось уважніше. От-так, та-ак, боги та демони, як тільки лавка під ним не завалилася! Поверх кольчуги – безрукавка луската, тришарове залізяччя. Дивиться на мене, як на диво якесь. Тільки сам ти дурень тричі. Перша дурість – що начепив на себе стільки заліза. У кінному бою це, напевно, добре. Але подивлюся я, як ти без коня повернешся. Друга помилка – дозволив своїм обжиратися й напиватися. їх же двох за одного вважати можна – такі важкі! Ну, а головна дурість – розділилися. Відколовся з пихи – ти ж ВЖЕ заручник.

– Шарлю, ватажок – твій, – сказав я отерською, нишпорячи очима. Чомусь мене тягнуло до дверей у південній стіні.

– Постараюся взяти в полон.

Знали б ми, скільки горя принесе нам це рішення!

– Що виглядаєш, господарю?

– Одного не вистачає.

– Зі служницею розважається, певне.

І це називається засідка? Та на острові їх би всіх одна кішка з'їла! Але ж обпалює, пронизує мене чийсь погляд. Жебрачка на підлозі. Жебрачка… Так, держить вона себе так, як бродяжці належить. Але саме держиться, а не живе цим життям.

Один із дружинників кинув їй кістку з шматками м'яса. Ох, схибила ти, чарівнице! Ніколи жебрачка стара не зловить так спритно. Твоє щастя, що очі собі вже залили. Я видихнув, ще раз зітхнув і заговорив отерською: