Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Генерал буквально свердлив мене поглядом.

– Зізнайтеся, мадам, Ви – відьма?

Від свого єства я не відрікаюся ні за яких обставин.

– Шевальє, але ж ми не в Іспанії?

– Мадам, що відбувається в них – огидно. Якщо диявол справді існує…

Отакої!

– …То він отримує душі тих, хто спалює, а не тих, хто горить.

Це також не заперечу. Опісля шевальє заходився щось доводити – та слухала я його краєм вуха, тому що подумки тяглася до своєї доньки. Ясна річ, не розібрала майже нічого, крім загального фону: моїй доньці було страшно! Я кілька разів поспіль наказала йти в схованку, поки не отримала відповідь, що вона вже там.

Тим часом мій співрозмовник дійшов до звинувачення (ще раз зізнаюся – помилкового) в боягузтві.

– Те, що я кажу, мадам, я можу повторити де завгодно. Так, мені не слід було… Але жоден чоловік, який засумнівався в моїй відвазі, не залишився в живих.

Моя донька в небезпеці! Простою облогою її налякати важко – значить, щось ще! Чи не запідозрили її, чи не інквізиція нагорі, в домі? І я зробила те, про що шкодую і досі.

– Ви помиляєтеся, шевальє. Таких чоловіків дуже багато, – бідолаха почервонів, зблід, посинів і позеленів одночасно. – Весь гарнізон Маастріхта та й ополчення городян на додачу сумніваються у Вашій відвазі – коли досі вони не здалися і, проте, досі живі.

Гомеричний регіт.

– Ваша правда, ваша правда, Еміліє! Вони ПОКИ ще живі!

Посміявшись і витерши сльози, шевальє подзвонив у дзвіночок.

– Сержанте! Відберете десяток солдатів і, як тільки вдеретесь у місто, вирушайте до…

– Вулиця Фарбарів, будинок напроти готелю, дверне кільце стирчить із пащі бронзової левової голови.

– Будинок узяти під охорону, з мешканцями поводитися так, якби це були мої родичі.

Сержант у відповідь гаркнув якоюсь провінційною говіркою, я не зрозуміла нічогісінько, але командувач кивнув – і той кулею вилетів.

– Це про всяк випадок. Взагалі, я впевнений, що грабежів не буде: всім відомо, як я поводжуся з мародерами.

Авжеж, солдати патруля явно боялися підозр.

Подальше було неважко передбачити: отримавши першу відсіч і бувши дуже шляхетним, щоб удаватися до сили, шевальє взявся… Ну чому чоловіки такі впевнені, що будь-яка жінка обов'язково хоче заміж?

– Його Величність до мене добре ставиться…

Ну, ще б пак, якщо всіх інших б'ють.

– Як не дивно, саме після ТОГО випадку…

Чули-чули. Королю в очі заявив, що той забув різницю між солдатом і катом. Добре, що величність зволила пустити повз вуха, а то є в нього такий будиночок у передмісті – Бастилія називається… Ну, і далі пішло-поїхало… Маєтки тут, маєтки там, сподівається отримати підтвердження своїх прав на графський титул. «А поки що, підтверджень не маючи, посилає секундантів до всіх, хто сумнівається», – подумки додала я.

– І всього цього, шевальє, Ви згодні позбутися заради хвилинної…

– Не хвилинної, Емілі! Ох, вибачте, я перебив Вас, але не хвилинного спалаху пристрастей!

Насправді він ні на мить не прагнув пожертвувати особистою участю в штурмі заради мене. Просто хотів, щоб я повірила в таку можливість.

– Хвилинної чи ні – ми з Вами можемо обговорити завтра… тобто вже сьогодні, за вечерею.

…Моїй дочці страшно. Моя дочка в біді.

– Еміліє!

– Заодно обговоримо, як нам слід називати одне одного. А також багато інших питань. Я запрошую вас у дім моєї сестри в Маастріхті!

– Еміліє, це не умова, а нагорода! Я все життя мріяв про таку жінку!

І як тільки я – з моїм досвідом – не зуміла передбачити, чим це скінчиться: кулею в лоб!

…Увечері ми перетягнули човен ще й на третє озеро. Тобто це я кажу – «ввечері», а насправді значна частина ночі пішла на це. На світанку ми вже пливли вниз по струмку, роблячи розвідку перед кожним поворотом. У мене просто якийсь обруч горло стискав – так я чув небезпеку. Але нічого виразнішого «нове чуття» мені не підказувало.

Біля гирла струмка Шарль спустився зі скелі похмуріший за хмару.

– Подивися ще ти, господарю, а я поки думати буду.

Піднявся я на скелю… Ну, демони пекла! Як то кажуть, буває й гірше. Але, напевно, рідко. Уявіть: річка тече між скель, зліва вони круто обриваються в воду. Без спорядження, може, і можна пробратися, але я б не ризикнув. Ну, а з вантажем – зовсім немислимо. Праворуч теж скелі не гірші. В одному-єдиному місці вони розступаються, відходять від берега, утворюючи ніби лійку. Носик лійки – доріжка вузенька, ледве двом вершникам роз'їхатись можна, веде кудись у глиб скель. Лійка ця саме там, де поріг на річці, – в човні пропливти не можна.

На березі через що п'ять-шість кроків півколом лежать колоди. Хороший волок, зручний. Таким і великий корабель протягти можна. У середині лійки – харчевня. На отерські не схожа, але зрозуміло, що тут людей, втомлених на волоці, годують-напувають. Позаду харчевні скеля, на кшталт піраміди зі зрізаним верхом. На вершині лежить вартовий і думає, що його не видно. «Нове чуття» змусило мене озирнутися: позаду, досить далеко, плив човен. З нього стирчали дві голови.

– Напевно, твоя правда, господарю. Розпитаємо їх, що тут до чого. Хоча може статися, що вони нічого не знають.

Навряд чи: я чую. Що