Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Тірінь хлопнула мене рукою по коліну. Погляд Шарля ставав просто непристойним.

– Шарлю, будь ласка, їдь уперед по дорозі, розвідник усе-таки потрібен.

Очевидно, здогадавшись про причину, той відповів:

– Хазяїне, той, хто тобі сказав, ніби ти вмієш їздити верхи, зробив би при будь-якому дворі кар'єру.

Ну, точно Змійка – тільки жалить словами. Гаразд, ображатися на нього я не вмію.

Лонні-Рос озирався на всі боки. Так, це мисливець. Трохи дізнається про наші ліси – дуже потрібна людина буде. До речі, його озброєння мене здивувало. Припустімо, сокира замість меча для його братства – справа звичайна, але лук в Отері вважають плебейською зброєю.

– Так я ж не просто молодший – наймолодший. З одинадцяти можливих. Батько, царство йому небесне, вирішив, що хороші лучники милостині не просять. А що час навчання скінчений, то на мечах я й досі не мастак: свого все одно довго не було, більше лук та сокира. – Отерець зітхнув на повні груди. – Можливо, колись я й пошкодую, що залишив рідні землі, але сьогодні радію! Тут же все нове: цих дерев, наприклад, я і на картинках не бачив!

Кедри, звичайні кедри…

Тырса через два зійшло сонце, і майже відразу ж з-за повороту виїхав Шарль.

– Пане, місто забите військами. Правда, сторожових постів немає.

Тірінь перенесла нас усе-таки на Стару Батьківщину. У Королівство.

Аріфаль. Все чекала, поки він пояснить, але доведеться самій. У мові каро немає назв країн, а тільки народів. Його одноплемінники не говорять: «поїхав у Бірс», а «до Бірсів», «у крашу Бірсів», «у землю Бірсів». Виняток – Толсуорт, але це не країна. Однак сам народ аро, як відомо, розділився. Острів аро, зрозуміло, так і є – острів, а те, що давніше іменувалося «земля аро» (офіційно й досі так), – це або Стара Батьківщина, або Королівство – залежно від того, з якого боку моря живе мовець.

…Причина такого вчинку чаклунки була настільки проста, що я спочатку сторопів: просто Тірінь ніколи на острові не бувала й не знала дороги!

На в'їзді в місто, справді, не було застав, і ми без усіляких труднощів добралися до потрібної садиби. Коні наші вважалися спільною власністю чарівниць. Ми повинні були їх залишити, і господар мав право використовувати їх, як хоче. Але будь-кому, хто з'явиться з умовним знаком, він повинен дістати незгірших коней.

– Виїхати зараз не можна, – господар кремезний, та при цьому не жирний, руки мало не до землі висять.

– Гирло річки стережуть королівські кораблі – бачили, що на річці робиться? Води не видно, всі затримані – і наші, і чужинці. Заколот, король збирає війська. Частина сяде на судна в Борсені, частина в нас – і попливуть придушувати.

– А де ж тоді охоронці?

Господар не відразу зрозумів, навіщо – однаково, мовляв, по суші, через тайгу й болота, бунтівники не пройдуть: побоюватись варто тільки нападу з моря.

Шарль хрокнув, і я ясно уявив собі, що б він зробив, якби брав участь у заколоті.

– Тільки ви не тим голову сушите. Люди Нумасурта живуть навпроти – ваше щастя, що вони всю ніч пиячили, тепер відсипаються.

Восени люди владики перетрусили все місто, перевіряли кожного, хто сідає на корабель.

Мене, Міррівесс і Ленкорта з Ніртою описували докладно. На зиму теж залишилися, хоча не всі.

А навесні ті, хто на човні відпливав, повернулися. Сміливі люди: річковим байдаком у відкрите море. Продовжують чекати.

На Міррі дивитися було страшно. її батько – заможний. Шляхетний, але не владика. Це значить, що він може наказувати тільки своїм працівникам, право скликати ополчення сусідніх сіл у нього немає. Але працівників багато, садиба укріплена відмінно, з вільними селянами своєї округи намагається ладити, а головне – живе на іншому краю Толсуорту. Тому, коли син Владики – той самий син того самого Владики – зажадав узяти собі Міррі, батько розсміявся гінцям в обличчя. Коли дівчина це розповідала, Тірінь спочатку не зрозуміла: вигідна партія! І Міррі, червоніючи та затинаючись, визнала, що про шлюб і мови не було. Якби дочка не була посватана, старий, можливо, почав би прохати – не ганьби, мовляв, ну, і що ще кажуть у таких випадках. Але наречений у дівчини був, із сусіднього князівства Корсін – і до нього послали гінця. Доки гонець скакав, дійшли чутки, що владика Нумасурт і його сини свою дружину подвоїли, набравши горлорізів з-поміж оголошених поза законом.

А тут і ще пояснити треба, що в Корсіні, як і на Старій Батьківщині, шляхта торгує й інших купців, крім шляхтичів, немає. Наречений нехай і не з найшляхетнішої родини, але й не з найбіднішої. Він наче в подорож збирався – продавати самоцвіти. Аж тут гонець, як сніг на голову. Ось він на човні своєму й завернув до нареченої. Судили-рядили… Якщо спочатку торгувати їхати – можуть дівчисько викрасти. І вирішили: проскочимо. Міррі перевдягай хлопчиськом – і в дорогу. Прямо в засідку. Про те, що дівчина ще в човні, нападники гадки не мали. Чи то про самоцвіти пронюхали – так припустив Шарль, – чи то просто на самотній корабель зазіхнули – так думаю я, – чи не однаково. Наречений, звичайно, їй у батьки годився. Як то кажуть, добре, що не в діди. І, мабуть, воїн був досвідчений: з першого погляду зрозумів – кінець, не вирватися. На кормі комірчина була, і то навіть з віконечком. Він штовхнув