Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Візі засмикнула запону, натягнула мою сорочку й вислизнула з ліжка.

Ну кого ще я міг запросити до театру? Візі зраділа, добре зраділа, щиро…

Арфіаль. Зрозуміло, Візі щиро любить свіжину.

…І після п'єси…

Арфіаль. Дивно, що після.

…Ми вперше потрапили до цього готелю з двома птахами на вивісці.

Арфіаль. Якого чорта готель – будинок побачень. Відчуваю сильне бажання когось убити, але кого саме?

– …Я потурбував вас, щоб звернутися з проханням. Відкрито, зрозуміло, прийти не можу, щоб вас же й під удар не підставити, а іншого виходу не знайду. Візьміть мого брата в свій світ!

Мені заціпило.

– Розумію, що у вас три запитання: звідки я знаю, чому звертаюся до вас і що дає підстави сподіватись, що ви погодитесь? Почну з другого. Мені зберегли життя, бо така була умова деяких впливових людей: нинішньому монархові довелося за їхню підтримку заплатити, зокрема й загальною амністією.

Зрозуміло, вона не поширювалася на Cap-Be та його друзів, котрі затіяли висунення самозванця вже після коронації.

– Але, звичайно, слова про повне прощення не можна розуміти буквально. – Лонні помацав свій одяг. – Перш ніж остаточно відійти від мирських турбот, я хочу подбати про дорогих для мене людей. їх небагато, і вже всіх пристроїв, окрім найдорожчого…

Але ж він справді любить брата, любить так, як і слід, а не як тут водиться – три дні тому брати зустрілись на арені!

Перекладач. Не слід забувати, що Хайнлорі – виходець з народу, який живе ще родовим ладом. Дуель між братами – для нього щось нечуване.

– Лонні-Рос служив не в моєму відомстві. СЛУЖИВ, самі розумієте… А тепер – брат найпершого королівського ворога. Адже ми з зубожілого роду, я піднявся почасти завдяки випадку, почасти… Може, це й не так погано, що доводиться йти в монастир – мені є що замолювати.

Наприклад, сім'ю кольчужних справ майстра.

Арфіаль. Ні, про ЦИХ він і не згадає: простолюдини. Хоча брат у нього не такий, Лонні-Рос не зіпсувався.

– …Відрядити за кордон не можна: випатрають. І навіть якщо він скаже все – ніхто не повірить, що мій брат знає так мало, будуть продовжувати тортури.

Ти б сам учинив точно так.

– Ви, звичайно, розумієте, що побоюватися вам нічого. Не знаючи мови та звичаїв, Рос буде змушений триматися за вас. І потім – він вашому племені…

Так ти й мене вважаєш чарівником? Непогано.

– …друг. Мене, до речі, й пощадили заради нього. Дуже, знаєте, рішуча дама прийшла з поясненнями. І заодно попередила, що може трапитися з моїми дітьми, якщо я ще раз суну ніс у ваші справи…

Арфіаль. Сподіваюся, що це блеф, хоча Хшанга, між нами кажучи, жорстока.

…Я не витримав:

– А чому ж він сам мовчить?

– Вас вивчаю.

Всього сподівався, але не цього! Надіюся, що обличчя в мене не здригнулося, але впевненим бути не можу.

– Ну і як?

– Моя перша думка була правильна: ви мисливець. Розумієте, брат привіз мене в столицю вже дорослим. А до цього я служив в одного поміщика, небагатого. Так що не тільки ми, а й наш пан їли м'ясо тільки тоді, коли полювання було успішним. До таємних справ у мене здібностей немає.

– Або бажання, – докинув брат.

– Тут мене знищать. І є ще одна причина. Те, що ви з іншого світу, першим зрозумів я, а не брат. Розумієте, вирушивши з вами, я сподіваюся хоча б побачити одну… жінку. Хоча б тільки побачити.

Я подивився братові Спостерігача в очі і зважився.

Цього разу ми вирушили не в човні, а на конях. Вони були зв'язані мотузками – всі, крім двох. Спочатку Тірінь і Сар-Ве, взявшись за руки, зникли. Незабаром Тірінь з'явилася знову (виходить, місцевість перевірена, людей немає) і взяла за руку мене самого. Не знаю, як інші, а я при переході зі світу у світ самого переходу ніколи не встигаю помітити. Просто був день – стала ніч.

– Ну що, родичу! Усе сказане обговорено, бажаю швидше будинок для мами купити, та щоб був порожній він недовго.

От за це спасибі.

– Сар-Ве ще зі мною. Не впевнена, що він приживеться на острові, та й мені він ще не приївся.

З цього треба було починати. Шарль окинув щасливу парочку похмурим поглядом. Молодий, називається. Нічого, його дружина тиха-тиха, а в ручки потроху бере. Так що можеш тільки дивитися.

– Тримай прощальний подарунок.

Чаклунка простягнула мені шкіряний берет, які носять отерські горяни. Вона сама частенько надівала такий, якщо вдягалася «під хлопчика».

– Правильно мислиш – прокладений сталевими пластинами. Так що можеш надівати там, де шолом незручний. Ну і, звичайно, це маячок.

Здається, це слово я вже чув.

– Невже не знаєш? Речі-бо наші – позначені. Поки при тобі є щось моєї роботи, або маминої, або іншої чаклунки – то авторка завжди може тебе знайти, де