Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Я сказав Ромілаю:

– Мені не до вподоби, як цей тип на нас дивиться. Він примусив нас довго чекати, і мене вже бере тривога. Ти що про все це думаєш?

– Моя не зовсім знаю, – сказав Ромілаю.

Я розгорнув пакунок і дістав звідти сякі-такі дрібнички – кілька запальничок, збільшувальне скло, – що їх випадково прихопив із собою. Я поклав їх на підлогу, але ніхто на них навіть не подивився. Принесли величезну книгу – ознака того, що письменність тут була відома, – і це здивувало й стурбувало мене. Що там було – список гостей чи якісь інші відомості? Дивні здогади снувалися в моїй голові, і тепер вони цілком перейшли у сферу фантазій. Одначе, як з’ясувалося, книга була географічним атласом. Послинивши два пальці, незнайомець досить вправно перегорнув у ньому кілька сторінок і підсунув його мені.

– Їхня велить твоя показати своя дім, – переклав Ромілаю.

– Це розумна вимога, – сказав я.

Ставши навколішки й присвічуючи собі запальничкою, я почав водити над Америкою збільшувальним склом і з його допомогою знайшов Данбері в штаті Коннектікут. Потім показав свій паспорт, а тим часом жінки з чудернацькими, але дуже гарними головами сміялися з того, як незграбно я опускаюся навколішки і як незграбно підводжуся, сміялися з моєї опасистості та нервових і сердитих, але примирливих гримас, що то з’являлися, то зникали на моєму обличчі. На цьому обличчі, яке іноді видається мені не меншим, ніж тіло дитини, постійно відбуваються перетворення і роблять його неспокійним, химерним і мінливим, схожим на морське створіння, що лежить під рифом у тропічному океані то червоне, мов гвоздика, то жовте, як картоплина; зухвалий виклик, діяльна сила, пильна увага, замисленість – усі ці людські пристрасті на межі сумніву (я хочу сказати, що їхня приналежність до людських почуттів підлягає сумніву) проступають крізь розмаїття кольорів на моєму обличчі. Ця безліч виразів охоплювала зусібіч мій ніс і круто вигинала мої брови. Проте я мав більш ніж серйозні підстави стримувати спалахи свого темпераменту й поводитись обачливо – адже мій послужний список у Африці навряд чи можна було вважати блискучим.

– Де цар? – запитав я. – Адже цей добродій – не цар, воно зразу видно. Я хотів би поговорити з царем. Він знає англійську мову. Що тут, власне, діється? Скажи йому, що я сьогодні ж таки хочу стати перед очі його царської величності.

– Ні, ні, пане, – відповів Ромілаю. – Так їхній не казати. Їхня – поліцай.

– Ха-ха, ти жартуєш!

Але незнайомець і справді допитував мене, як поліційний чиновник, і якщо ви пам’ятаєте про мої сутички з лягавими (якось вони загребли мене в таверні Ковінскі поблизу Сьомої автостради, і Лілі довелося брати мене на поруки), то ви вже уявляєте собі, як я, будучи багатієм, аристократом і людиною палкої вдачі, ставлюся до допитів у поліції. А надто коли врахувати, що я громадянин Сполучених Штатів. Невже якийсь дикун має право допитувати мене? Від такого неподобства в мене волосся на шиї стає дибки. Одначе на моєму сумлінні лежав чималий тягар, і я докладав зусиль, щоб поводитися розважливо й настільки дипломатично, наскільки це могло в мене вийти. Отже, я витерпів допит, який мені влаштував цей чоловічок. Він був дуже похмурий і настроєний по-діловому. То ми прийшли з Бавентаї? А коли ми звідти вийшли? Скільки днів прожили ми в арнюїв і що там робили? Я нашорошив своє здорове вухо і пильно дослухався, чи не прозвучать слова «ставок», «вода» або «жаби», хоч уже й знав, що можу звіритися на Ромілаю і що він не викаже мене. Ось як воно буває на світі: ви вирушаєте в кіноекспедицію, цілком випадково зустрічаєтеся біля тропічного озера, населеного крокодилами, з людиною і відкриваєте в ній майже безмежну доброту. Одначе Ромілаю, мабуть, уже розповів про жорстоку посуху на берегах річки Арнюї, бо чоловік, який мене допитував, твердо заявив, що варірі збираються влаштувати незабаром відповідну церемонію і небо дасть їм стільки дощу, скільки буде треба. «Вак-та!» – сказав він і зобразив зливу, опустивши вниз пальці рук. Мої губи мало не скривилися в скептичній посмішці, але в мене вистачило самовладання приховати її. Я був у дуже невигідному становищі під час цієї розмови, бо події останнього тижня мало не доконали мене, і я почував себе геть розбитим.

– Запитай у нього, – сказав я, – чому вони забрали наші рушниці й коли їх повернуть?

У відповідь я почув, що варірі не дозволяють чужинцям носити зброю на своїй території.

– Це з біса розумне правило, – сказав я. – Я не виню цих хлопців. Вони дуже завбачливі. Зрештою, для мене було б ліпше, якби я взагалі ніколи не брав у руки вогнепальної зброї. Ти тільки попроси його, щоб вони були обережні з оптичним прицілом. Навряд чи ці йолопи коли-небудь тримали в руках таку досконалу зброю.

Допитувач розтяг свої товсті губи й оголив ряд якось по-дивному покалічених зубів. Сміявся він чи не сміявся? Потім він заговорив, а Ромілаю переклав його запитання. З якою метою я вибрався в мандри і чому подорожую пішки?

Знову це запитання! Знову! Схоже на запитання, яке поставив Теннісон, побачивши квітку в розколині муру. Дати відповідь на нього означало б переказати чи не всю історію всесвіту. Я був розгублений не менше, ніж тоді, коли про це саме запитала в мене Віллатале. Що я мав сказати цьому чудієві? Що життя стало мені гидке? Це не та відповідь, якою можна відбутися за таких обставин. Чи міг я сказати, що світ, весь світ загалом, повстав проти життя і був настроєний вороже до нього, – він убивав життя, якщо висловитися точніше, – а проте я й досі живий і, щиро признатися, вважаю за неможливе пливти за течією? Що якесь моє внутрішнє «я» моє грун-ту-молані бунтувало й не дозволяло мені приймати умови свого існування? Ні, цього сказати йому я теж не міг.

Не відповів би я йому і такими словами:

«Розумієте, пане слідчий, все прибрало таких велетенських розмірів і так переплуталося, а хто ми? Просто знаряддя цього світового процесу».

Ні такими:

«Мене давно все дратує, і я змушений перебувати в постійному русі».

Ні такими:

«Я намагаюся чого-небудь навчитись, перш ніж усе втрачу».

Як