Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Місячне світло було мені на шкоду, але ще більша небезпека загрожувала від собак. Один почув мене нюхом, коли я повертався до хижі. Я зупинився й завмер, і тоді він пішов геть. А взагалі собаки небайдужі до мерців. Це тема, яку слід вивчити глибше. Дарвін довів, що собаки здатні мислити. Його власний пес щоразу поринав у роздуми, коли бачив, як над лужком пливе парасолька. Але африканські сільські собаки зберегли в собі кров гієн. Ви можете закликати до розважливості англійського пса, особливо улюбленця родини, але що я робитиму, якщо ці напівдикі собаки збіжаться, коли я нестиму труп до яру? Як я з ними порозуміюся? Мені пригадалось, як доктор Вілфред Гренфелл дрейфував на кризі зі своїм запрягом лайок і мусив кількох зарізати, щоб загорнутися в їхні шкури і врятувати собі життя. А з їхніх заморожених лап він спорудив щось на зразок щогли. Та це не стосувалося моєї справи. А що коли, раптом подумалося мені, прибіжить собака, якому мрець був господарем?

Тим більше, що за нами могли й спостерігати. Адже нас підселили до мертвяка не випадково, і все плем’я, мабуть, брало участь у цьому розиграші; можливо навіть, вони нишком стежили за нами й душилися від сміху, бачачи, як Ромілаю плаче та стогне, а я киплю з обурення..

Я сів біля дверей хижі й почав чекати, коли біло-голубі перебіжні хмарки затулять місяць і міцніше поснуть тубільці, якщо вони справді спали.

Зрештою я підвівся – і не тому, що дочекався слушного часу, а тому, що далі просто не міг чекати, – і обгорнувся ковдрою, зав’язавши її на шиї, щоб не забруднитися. Я вирішив нести мерця на спині, так було б зручніше, якби нам довелось рятуватися втечею. Ромілаю був не досить сильний, щоб узяти на себе більшу вагу. Спочатку я відтяг трупа від стіни, потім узяв його за зап’ястки і, швидко крутнувшись на місці, закинув собі на спину. Я зі страхом чекав, що руки трупа схоплять мене ззаду за горло. З очей у мене закапали сльози гніву й огиди, і я через силу забгав ці почуття назад у свої груди. «А що, як мій мертвяк обернеться новим Лазарем?» – раптом подумалося мені. Бо я вірю у Лазаря. Я вірю в те, що мертві оживають. Я переконаний, що люди воскресають, принаймні декотрі з них. І ніколи думка про це не була такою настирливою, як у ту тропічну ніч, коли я низько нахилився над своїм опасистим черевом, витягши вперед голову, а з моїх очей рясно капали сльози страху та журливого зачудування.

Але я волік на спині звичайного мерця, а не Лазаря. Він давно охолов, і шкіра, до якої доторкалися мої руки, була нежива. Його підборіддя впиралося мені в плече. Сповнений не меншої рішучості, ніж людина, якій доводиться боронити своє життя, я міцно стиснув щелепи, аби втримати на місці свої нутрощі, бо вони відкочувалися мені до горла. Якщо мерця підкинули мені умисне і все плем’я не спало й спостерігало за мною, то я вже уявляв собі, як десь на півдорозі до яру вони оточать мене й заволають: «Крадій трупів! Вурдалака! Віддай нам нашого мерця!» – і битимуть мене по голові за моє блюзнірство, аж поки я впаду й пущуся духу. Отак закінчу свої дні я, Гендерсон, з моїми пошуками сенсу життя, з моїми щирими пориваннями.

– Ти, чортів дурню, – сказав я Ромілаю, який стояв осторонь, майже сховавшись від мене. – Бери його за ноги й допоможи мені нести. Якщо дорогою нам хтось трапиться, ти можеш просто покинути мене й дати драла. Я потягну його далі сам.

Він підкорився. А я мовби переселився в шкуру іншої людини; я стогнав, у голові в мене щось зблискувало й гуділо. Ми звернули в завулок.

І внутрішній голос раптом озвався в мені й сказав:

«Ти так любиш смерть? Що ж, ось вона, поруч із тобою».

«Я її не люблю, – відповів я. – Хто тобі це сказав? Ти помиляєшся».

Десь зовсім близько загарчав собака, але в ту мить я був страшніший для нього, ніж він для мене. Я дав собі слово, що коли він до мене вчепиться, я покину труп і роздеру того пса на шматки своїми руками. І коли собака підступився з настовбурченою шерстю і в місячному світлі я побачив його загривок, я видобув з горла такий грізний звук, що приголомшений пес сахнувся від мене і, дико виючи, дременув навтіки. Його виття було таке неприродне, що люди мали б попрокидатися, але ніхто начебто не прокинувся. Схожі на стіжки сіна хижі зяяли відкритими отворами дверей. Та хоча кожна з них і скидалася на безформну копицю, збудована вона була дуже доладно, й усередині в ній спали люди. Небо більше, ніж будь-коли, нагадувало синій ліс, від місяця струменіли потоки м’якого жовтого світла. Коли я біг завулком, гори ніби підступили ближче й грізно нависли наді мною чорним громаддям. Відвертаючи голову вбік, весь перекривлений, Ромілаю, одначе, не смів збунтуватися проти мене й тримав мерця за ноги. Яр був уже близько, але під вагою мертвого тіла мої ноги грузли в м’якому ґрунті, й пісок насипався мені в черевики. Я носив черевики того зразка, який видають на обмундирування британським піхотинцям у Північній Африці. Новий шнурок, якого я зробив собі зі смужки полотна, майже відразу розв’язався. Я з усіх сил брався нагору схилом.

– Не відставай, – сказав я Ромілаю. – Невже ти не можеш узяти на себе трохи більшу вагу?

Замість підняти ноги трупа вище, він штовхнув його вперед, і я під вагою мерця спіткнувся й упав. Я впав з усього розгону й лежав, уткнувшись обличчям у пилюку й пісок. Коли я трохи підвів голову, зірки видалися моїм засльозеним очам видовженими, кожна скидалася на золоту паличку.

І тут Ромілаю хрипким голосом повідомив:

– Їхня йдуть! їхня йдуть!

Я почав вибиратися з-під трупа і, коли звільнився цілком, штовхнув тіло до кручі. Мій внутрішній голос благав у мерця прощення: «О незнайомцю, не гнівайся! Ми з тобою зустрілися й розлучились. Я нічого поганого тобі не зробив. Іди собі своєю дорогою і не май на мене зла». Заплющивши очі, я підважив труп, він полетів униз і впав