Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Бідолаха відійшов зовсім недавно, – сказав я, – бо ще навіть не закляк. Роздивися його уважно, Ромілаю. Можеш ти щось сказати про нього?

Нічого сказати про нього Ромілаю не міг, бо тіло було голе, а отже, мало що могло відкрити. Я спробував порадитися з власним глуздом, як мені повестися в цій ситуації, але нічого путнього не придумав, бо почував себе ображеним і розгніваним.

– Вони зробили це умисне, Ромілаю, – сказав я. – Через те й примусили нас чекати так довго, і тому оті дівулі зі смолоскипами пирхали від сміху. Поки ми там сиділи, вони обмірковували цю штуку. Якщо отой лукавий недоросток із кривою ґирлиґою не вагаючись послав нас просто на засідку, то й цю мерзоту влаштувати їм було нічого не варто. Хлопче, вони справді діти темряви, ти слушно казав. Можливо, в їхньому уявленні це просто дотепний жарт, та й годі. Вони думали, що вранці ми прокинемося й побачимо труп, з яким перебули цілу ніч під одним дахом. Але хай їм чорт, Ромілаю, піди й скажи, що я відмовляюся спати в трупарні. Я прокидавсь – і не раз! – поруч із мертвяками, але то було на полі бою.

– Кому моя скажи? – запитав Ромілаю.

– Іди негайно! – гримнув я на нього. – Я тобі наказую! Іди розбуди кого-небудь, юдо! Я не збираюся терпіти таке нахабство.

– Пане Гендерсон, що моя робити? – заволав Ромілаю.

– Роби те, що я тобі велю! – відрубав я, переповнений огидою до мерця і гнівом натомленої людини, яка зламала свої штучні зуби.

З явною нехіттю Ромілаю вийшов із хижі. Мабуть, він сів десь на камінь і почав молитись або плакати й дорікати собі, що погодився піти зі мною, що спокусився на джип, і, либонь, уже каявсь, що не повернувся сам до Бавентаї після того, як я влаштував вибух жабам. Звичайно, він ніколи не наважився б розбудити хай там кого заради моєї скарги. І, можливо, йому спало на думку, як це спало на думку й мені, що нас можуть звинуватити в убивстві. Я поспішив до дверей, виглянув у густу ніч, яка тепер пахла для мене не дуже приємно, і сказав уривчасто й так голосно, як тільки посмів:

– Вертайся, Ромілаю! Де ти там? Я передумав. Вертайся, друже.

Бо я збагнув, що мені не слід проганяти його від себе, адже завтра нам, можливо, доведеться боронити своє життя. Коли він повернувся до хижі, ми вдвох присіли навпочіпки біля мерця обміркувати становище, і я відчував не так страх, як смуток і властивий смутку тягучий біль. Мої уста, я відчував, гірко скривилися, і ми обидва, дивлячись на труп, мовчки пожурилися якусь мить, а мертвяк у своєму мовчанні ніби звертався до нас із такими словами: «Ось чим закінчиться життя, яке вам видається таким чудесним». І так само мовчки я йому відповів: «О, заспокойся, мертвий чоловіче, Христа ради, заспокойся».

Одне я знав твердо: мерця підкинули нам умисне, і ми повинні відповісти на цей виклик.

– Вони мені не накинуть убивства, – сказав я Ромілаю, а тоді пояснив, що нам, на мою думку, треба зробити.

– Ой, пане, не слід, – твердо заперечив він.

– Я так вирішив.

– Ні, ні, ліпше твоя і моя спати надворі.

– Нізащо, – заявив я. – 3 мого боку це було б виявом боягузтва. Вони підкинули нам цього хлопця, і нам лишається віддати його їм назад.

Ромілаю знову застогнав.

– Що ваша каже, пане! Що ми робити?

– Ми зробимо, як я сказав. І ти ліпше не заперечуй. Повір, я бачу їх наскрізь. Вони спробують звинуватити нас у вбивстві. Тобі хочеться, щоб тебе судили?

Я знову крутнув великим пальцем коліщатко запальнички, підняв її вгору, і ми з Ромілаю побачили один одного у світлі гостроверхого оранжевого вогника. Його змагав страх перед мерцем, а мене насамперед дратувала образа, нахабний виклик. Я був украй збуджений і відчував доконечну потребу розім’ятися. Отож твердо постановив собі виволокти трупа з хижі.

– Нумо винесемо його звідси, – сказав я.

Але Ромілаю затявся:

– Ні, ні. Твоя й моя вийде надвір. Моя постелити твоя на землі.

– Не треба мені стелити. Я хочу витягти його звідси й покласти біля самого палацу. Я не вірю, що друг Ітело, тутешній цар, причетний до цієї змови проти свого гостя.

Ромілаю застогнав знову:

– Ой ні! Ой ні! Ой ні! їхня твоя зловить.

– Справді, тягти його до палацу, мабуть, ризиковано, – погодився я. – Ми залишимо його десь-інде. Але тут я не збираюсь його терпіти.

– Чому твоя не терпіти?

– Бо не бажаю, та й годі. Таким я вродився. Я нікому не дарую підступних витівок. Нема чого влаштовувати нам такі сюрпризи, – сказав я.

Я нетямився з люті, і марно було мене відмовляти. Ромілаю затулив своє зморшкувате обличчя долонями, що відкидали тіні, схожі на раків.

– Ой, їхня зробить біда!

Зухвала витівка з мерцем вивела мене з тупого заціпеніння. Я не бажав терпіти такого нахабства. Запальничка знову стала гарячою, я загасив її і сказав Ромілаю:

– Цього жмурика ми викинемо звідси – і то негайно!

Тепер уже я сам вибрався на розвідку. Високе небо було наче синій ліс – тихе й спокійне. Який чудовий гобелен! Місяць був жовтий, африканський місяць, що заблукав у синьому лісі. Здавалося, він хизувався своєю красою, а білі вершини гір, які замикали обрій, безмовно ним милувалися. Мені знову вчувся левиний рик – але здавлений, мовби долинав із підземелля. Проте всі, здавалося, спали. Я став скрадатися між дверима, за якими панував сон, і кроків через сто дійшов до кінця провулку, що уривався глибоким яром.

«От і гаразд, – подумав я. – Я скину його з урвища, а потім хай звинувачують мене в убивстві».

В далекому кінці яру горіло багаття пастуха, більш нікого ніде не було видно. Звичайно, тут шастали пацюки та інші істоти, які годуються покидьками, але ховати свого мерця я не збирався. То не мій клопіт, що з ним станеться