💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фантастика » Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Читаємо онлайн Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
бачите, мені спадали на думку лише неможливі відповіді. Перебравши їх одну за одною, я вирішив спробувати забити йому баки і сказав, що мені траплялося чути чимало захоплених відгуків про варірі. Оскільки в ті хвилини я не зміг би дати якісь точніші відомості, то вельми зрадів, що він не попросив мене бути конкретнішим.

– Чи нам дозволять відвідати царя? Я знаю його друга, і мені страх як кортить познайомитися з ним.

На моє прохання чоловічок не звернув уваги.

– То дозвольте бодай послати йому записку. Я друг його друга Ітело.

На це прохання я теж не дістав відповіді. Жінки зі смолоскипами в руках захихотіли – чомусь ми з Ромілаю видавалися їм дуже кумедними.

Після цього нас відвели до якоїсь хижки і залишили самих. Вартового до нас не приставили, але ж і їсти не дали. В хижі не було ні м’яса, ні молока, ні фруктів, ні вогню. Це був дивний вияв гостинності. Нас затримали ще вдень, а тепер за моїми підрахунками було вже пів на одинадцяту або й одинадцята. Хоча яке відношення до годинників мала ця оксамитова ніч? Ви мене розумієте? Але мій шлунок гарчав, а озброєний хлоп’яга, привівши нас до цієї оселі, пішов собі, і ми залишилися самі. Село спало. Тільки подекуди чулися шерехи – то вовтузилися якісь нічні створіння. Над нами низько нависала стріха з прілої, смердючої, схожої на волосся соломи, а я дуже чутливий до повітря, в якому сплю, до того ж мені хотілося їсти. Мій шлунок, можливо, був не так голодний, як стривожений. Я помацав язиком рештки зламаного мосту й вирішив, що не вгризу сухих харчів. На цю думку мене аж занудило. Тому я сказав Ромілаю:

– Розпалимо невеличкий вогонь.

Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому:

– Назбирай-но хмизу – і хутчіше!

Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи Пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав:

– Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю.

Власне, я сказав це сам собі.

Аж раптом я скрикнув: «Ой!» – і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі.

– Ромілаю!

Він перестав молитися.

– В хижі хтось є.

– Ні, – сказав він. – Тут нема ніхто. Тільки моя – і твоя.

– А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі.

Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла.

– Стривай-но, я дістану запальничку, – сказав я.

І рвучко крутнув великим пальцем коліщатко своєї австрійської запальнички. Спалахнув вогник, і коли я ступив углиб хижі, тримаючи запальничку над головою, щоб освітити більшу площу, то побачив людське тіло. В ту мить я мав відчуття, що мій ніс ось-ось лусне під тиском жаху. Моє обличчя, горло, плечі тремтіли й ніби роздимались, а ноги наче потоншали піді мною, стали зовсім слабкими.

– Він спить? – спитав я.

– Ні. Його мертва, – сказав Ромілаю.

Я й сам це добре знав, хоч мені й не хотілося знати.

– Вони поселили нас разом з мерцем. У чому річ? Чого вони від нас хочуть?

– Чого їхня хочуть, пане? Чого?

Я виставив перед собою руки, намагаючись вселити в Ромілаю твердість духу, і сказав:

– Заспокойся, чоловіче, все буде гаразд.

Але я й сам відчув спазми в животі, кволість і знемогу. Не те щоб я ніколи не бачив мерців. Я бачив їх стільки, скільки мені належало бачити, і навіть більше. А проте кілька хвилин я не міг оговтатися від страху, який розлився в моїх жилах. «І що б то мало означати?» – тупо подумав я. Чому віднедавна я так часто натикаюся на трупи? Спочатку ота стара діва на підлозі в моїй кухні, а через якихось два місяці цей чолов’яга… Він лежав на запилюженій підстилці під самим очеретом та рафією, з яких була стулена ця стара хижа. Я звелів Ромілаю перевернути мерця. Ромілаю відмовився; він був не в змозі підкоритися моєму наказу, і тоді я дав йому потримати запальничку, що стала вже гарячою, і зробив цю роботу сам. Я побачив високого чоловіка, вже немолодого, але ще міцного. Щось у виразі його обличчя вказувало на те, що він одвертав голову від якогось запаху, але кінець кінцем бідоласі довелося нюхати його. Можливо, щось таке з ним і справді було; я про це довідаюся не раніше, ніж настане моя черга. Він супився, і зморшка на лобі, схожа на позначку найвищого рівня води або

Відгуки про книгу Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: