Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Повертаючись до тями, скажу, що міст, який поставила мені мадемуазель Монтекукколі, був жахливий. Він стримів у мене в роті, наче водогінний кран, відіпхнувши вбік язика. В мене навіть горло боліло від цього мосту, і я стогнав, сідаючи в маленький ліфт. Атож, погодилася мадемуазель Монтекукколі, міст трохи завеликий, але незабаром я, мовляв, до нього звикну. І вона закликала мене виявити солдатське терпіння. Що я й зробив. Та коли я повернувся до Нью-Йорка, мій терпець луснув, а міст вивалився в мене з рота.
Всі ці події залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Другий міст, якого я щойно зламав на галеті, поставив мені в Нью-Йорку такий собі доктор Спор – він доводився двоюрідним братом Клаусові Спору, художникові, який малював з Лілі портрет. Поки я сидів у дантистовому кріслі, Лілі позувала живописцеві – далеко від Нью-Йорка, в сільській місцевості. Лікування в дантиста та уроки гри на скрипці змушували мене навідуватися до міста по двічі на тиждень, і я, бувало, з’являвся в кабінеті доктора Спора, важко відсапуючись, зі скрипкою в футлярі, після пересадки в метро та кількох зупинок у пивничках, які траплялися на моєму шляху, з бурею в душі і тими самими словами, що їх постійно промовляло моє серце. Звертаючи у вулицю, я іноді шкодував, що не можу схопити всю будівлю зубами й перекусити її навпіл, як Мобі Дік перекушував човни. Спотикаючись, я спускався до підвалу клініки, де був кабінет Спора і де технік-пуерторіканець виготовляв гіпсові зліпки та шліфував на маленькому точилі вставні щелепи.
Дотягшись до вимикача, схованого за кількома халатами, я вмикав світло в туалеті, заходив туди і, спустивши воду, робив гримаси перед дзеркалом, дивився собі в очі й казав: «Ну як? І коли ж ти став таким? Und wo bist du, Soldat![13] Беззубий! Mon capitaine[14]. Твоя власна душа вбиває тебе». І ще: «Ти носиш у собі світ, хай там який він є. Реальність – це ти».
Чергова у приймальні щоразу запитувала:
– Ви були на уроці музики, пане Гендерсон?
– Еге ж.
Чекаючи дантиста – як оце й тепер я сидів і чекав з уламками його мосту в руці, – я думав про дітей, про своє минуле, про Лілі та перспективи життя з нею. Я знав, що в цю саму мить вона, сяючи радістю, майже нездатна не ворушити підборіддям від напливу почуттів, сиділа в Споровій студії. Її портрет призвів до непорозуміння між мною та моїм старшим сином Едвардом. Тим, що їздить у червоному автомобілі. Як і його мати, він вважає себе кращим за мене. Але він помиляється. Ми, американці, здатні на великі діла, але самого бажання для цього замало. Великі діла роблять такі люди, як отой Слокем, що будує греблі. Вдень і вночі там кипить робота, безліч машин перевозять тисячі тонн бетону, перекидають землю, зрізають гори і заливають Пенджабську долину цементним розчином. Оце тип людини, яка робить діло. З цього погляду мій клас, клас Едварда, той самий клас, куди Лілі так прагнула проникнути завдяки одруженню, дорівнює нулю. Едвард завжди йшов за юрбою. Свою самостійність він виявив лише в тому, що видресирував шимпанзе, якого вдягав у ковбойський костюм і возив вулицями Нью-Йорка в своєму відкритому автомобілі. Після того, як мавпа застудилася й померла, він почав грати на кларнеті в джаз-оркестрі, оселившись на Блікер-стріт, поруч із нічліжним домом «Мілз-готел», де пияків складають стосами. Заробляв він десь до двадцяти тисяч доларів на рік.
Але батько є батько, і якось я поїхав аж у Каліфорнію, щоб спробувати поговорити з Едвардом. Я знайшов його на тихоокеанському узбережжі в Малібу, в купальній кабіні – він там і жив. Там-таки, на морському піску, ми й почали розмову. Вода була неозора, примарна, лінива, повільна, вона мерехтіла похмурим і тьмяним блиском. Крізь мідяні барви пробивалося біле світіння. Бліді відтінки; дим; порожнеча; неяскраве золото; широчінь; туманне марево; сліпуче сяйво; ледь видимі спалахи.
– Едварде, де ми? – запитав я. – На краю світу, так? Як ми тут опинилися?
Потім я сказав йому:
– Це бісове місце аж ніяк не підходить для ділової зустрічі. Таке враження, ніби під нами не тверда земля, а дим. А я мушу поговорити з тобою про дуже серйозні речі. Це правда, що я чоловік брутальний. Можливо, правда й те, що я йолоп, але для всього цього існують поважні підстави. «Ми добрі там, де нас немає».
– Я не вловив суті, тату.
– Ти повинен стати лікарем. Чому б тобі не вступити на медичний факультет? Прошу тебе, вивчися на лікаря, Едварде.
– Навіщо воно мені?
– На це є багато причин. Я випадково довідався, що тебе турбує власне здоров’я. Ти приймаєш таблетки. Я також знаю…
– Ти приїхав у таку далеч, щоб поговорити зі мною про дуже важливі речі. Оце і є твої важливі речі?
– Ти можеш думати, що твій батько, на відміну від твоєї матері, ніколи ні про що серйозне не замислюється. Але облиш себе дурити, я вивчав життя і зробив кілька очевидних спостережень. По-перше, не багато людей зберігають здоровий глузд. Це може здивувати тебе, Едварде, але це так. По-друге, рабство насправді ніколи не було скасоване. Ти не зустрінеш людини, яка не була б рабом якогось забобону. Та, мабуть, марно давати тобі висновки з моїх роздумів. Це правда, що я часто міркую і говорю плутано, але я безперервно воюю. О, я справді воюю і воюю відчайдушно.
– За що ж ти воюєш, тату? – запитав Едвард.
– За що я, кажеш, воюю? Як то за що, чорт тебе забери! Звісно, за правду. Авжеж, за правду. Проти брехні. Хоча здебільшого доводиться воювати проти самого себе.
Я добре розумію, що Едвард хотів пояснити мені, заради чого він
