Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Ба-бах! Шарль перетворився на виверження вулкана. У лівій руці пістоль, – користуватимусь назвою, яку дізнався вже пізніше, – з верхнього дула вогонь із димом. Ба-бах! З нижнього вогонь з димом, один ворог падає, інший за плече вхопився.

Бах! Бух! Коли тільки й встиг пістоль замінити! Третій з-за спини тягне – на нас вершник мчав, судячи з усього – лицар Братства Сокири в пластинчастому панцирі. Я приготувався метнути йому в голову булаву, але Шарль вистрілив, кінь спіткнувся, точно на перешкоду яку наскочив, і вершник перекинувся йому через голову.

– Чорт знає що!

За мить праворуч від нас нічого не було, і – раз! – стоїть чарівниця. Та сама – з довгою косою та у вишитих чоботях.

– Ану дай сюди!

Шарль з винуватим виглядом простягнув свій пістоль. Два інші, кинуті на землю, самі собою піднялися в повітря й плавно лягли в руки чаклунки.

– Припаси!

Я не зрозумів, але Шарль слухняно простягнув ріг і якийсь мішечок.

– А тепер швидко в човен!

Я спробував заперечити:

– Але опівдні вже пройшов час! Тепер треба чекати…

– Потрапите, куди задумано, – я подбаю! Хутко! – Останній крик було, напевно, чути в маєтку Візі, а може, і в інших провінціях.

Проходячи повз лежачого лицаря, я нахилився. Зав'язки шолома лопнули від удару, голова вся в крові… Демони пекла, та він же молодший за мене! Даремно Ти мене на цю службу послала, наречена. Даремно. Мені все одно, хто в чужій землі королем буде.

Потрапити в засідку не дуже весело. Якщо вона до того ж не на тебе, а на іншого – і поготів тяжко. Але коли вона так по-дурному влаштована – то просто нудно. Бо так, вас більше, до того ж набагато. Та тільки ви вже програли.

Човен виніс нас у Толсуорт. Його в багатьох баладах згадано: половина, якщо не більше, кланів, що попливли на острів, звідси йшли вниз по Херту й далі морем уздовж острівців.

Чому тут місця всякі названі начебто по-нашому, але самі назви не мають жодного смислу? Херт там або Толсуорт… Не те, що в нас на острові – Тепле озеро, річка Щуча, Шолом-гора, Ведмідь-гора… Нудьгувати я починаю за островом. А тут же до нас жили інші народи чи то змінилася мова, – я згадав отерські письмена в підземеллі – ті, які міг прочитати, але не зрозумів.

Днів з десять ми, вибравши затишне місце, лікувалися, – Шарлева рана була не такою вже й легкою, та й ребрам моїм треба було дати відпочити – правда, і те, й інше загоїлось набагато швидше, ніж я сподівався, – потім далі попливли озерами.

Це не так уже й далеко від правди співають. Якщо озеро безстічне – звичайна річ – або річка з нього тече не на захід, приставали до берега, один з нас піднімався на скелю, на дерево – і щонайбільше з другого разу бачили поверхню іншого озера. Блукали, звичайно, – адже ми тільки те й знали, що з Толсуорта кілька річок тече на північ і одна, Херт, на захід.

Арфіаль. Я сама не була в Толсуорті понад сто років, тому путівника не могла видати. У той же час потрібно було їх відправити в таке місце, де вони спочатку б озирнулися, а вже потім самі вирішували, коли і як ставати до контакту з людністю.

…Людей ми бачили тричі. Тобто це буквально: ми їх побачили – не вони нас. Третій випадок і був передвісником бою.

Напроти місця, де ми днювали – вночі йти спокійніше, – пристав великий човен. Взагалі, людей так під сорок, дуже велике човнище для річки. І, що мене здивувало, троє жінок. Старші полізли на гору, сперечаючись між собою і махаючи руками. Ага, те, що й у нас – не певно знають дорогу. Я в усі очі спостерігав – цікаво, яку мають зброю, а Шарль іншим стурбований:

– Давай далі попливемо з ними? Веселіше буде.

– А якщо вони захочуть нас убити?

– Та я ж про це й кажу! Нам з удовами далі цікавіше…

Я саме вивчав – через трубку зорову – арбалет, єдиний на всю їхню команду. Або єдиний на видноті, що також можливо. Груба штука, немовби сокирою зроблена. А господар нею явно пишається.

А Шарль далі язиком чеше:

– Тобі нехай дві, а моя руда.

Я не міг придумати, що б йому відповісти таке, щоб проявити «почуття гумору», коли доля за мене придумала – руда до нас обличчям повернулася. Як кажуть в Отері – «ззаду весна, попереду осінь». Я б навіть сказав, що вже зима. Забурчав щось Шарль і поповз далі від берега, ближче до мішка з провізією. А даремно. Тому що жінок не троє, а четверо. І та, яку я спочатку прийняв за хлопчика-зброєносця, теж руда. Ага, командири повернулися. Мови не знаю, але з жестів зрозуміло: в обхід підуть. Точно, попереду пороги, я звідси добре чую. Ба ні, послали двох подивитися. Не пройде ваша дура, велика занадто. Ага, ось що – берег дозволяє обігнути поріг волоком. Врахуємо це й ми. Тільки вам дамо далеко піти. І вас боюся, і Шарль, побачивши жінок, забуває про обережність, так що ми почекаємо.