Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Отак пробудився я уже в доброму настрої. Потягнувшись смачно на готельному ліжку, я виліз з-під перини, взувся у капці. Найперше треба було звільнити свій мочовик від надлишкового баласту, тому я із великим задоволенням попісяв у нічний горщик. Тоді мене потягло до вікна – і я став оглядати міську городоцьку площу, ті самі дерева, на котрих висіли повішані українці.
Що мене знову привело до того містечка? У львівських готелях не знайшлося для мене місця, тож я вирішив заскочити сюди. До того ж тут жила моя стара колежанка – Зося, з якою вчора ми пили вино, гербату, їли канапки, а потім гралися спершу просто на столі, а потім іще раз на ліжку. Вона пішла десь близько півночі. Її тато був впливовою людиною у польській громаді, тож мені треба було триматися цього сімейства в першу чергу з корисливих міркувань.
Австро-Угорська імперія конала, їй приходила кришка! Чи, як кажуть тут, у Городку, – накривка. За задумом сильних світу цього, мала відродитися Польща, тож я збирався скористатися польським впливом, аби не дати звестися на ноги Галичині. Ба більше, – галичан треба було нейтралізувати, перетворити їх із українців назад на русинів, а ще краще – на бидло. Люцифер боявся галичан. Він тільки так, на словах називав їх «лакеями», наганяючи на себе відвагу. У своїй голові чортище добре усвідомлював, що галичани можуть схопити за волохату сраку не гірше за козаків.
Мої приятелі Лихо і Біда того разу зі мною не пішли. Їм було добре на великій Україні, де вони злигалися то з червоними, то з білими, то з німцями, то просто з бандами дезертирів і так мордували населення, що світ ще такого не бачив і не чув. Коли ж я їм запропонував заскочити до спокійного Львова, то вони мене тут же почали проклинати і заявили, що з такого пекла нікуди не поїдуть. Що ж, я їх розумію, тому – піп їм у плечі. Мені також не хотілося покидати цього сатанинського весілля, яке згодом назвуть громадянською війною, але їхати треба було обов’язково. Річ у тому, що коли Західна Україна стане на ноги і подасть руку східнякам – біда нам буде.
Отак я і опинився цього осіннього дня в Городку. Було вже навіть до зими ближче – 1 листопада 1918 року. Війни між поляками і українцями тоді ще не було, хоча революційні настрої витали всіма усюдами. Через вікно своєї кімнати я раптом побачив людей, що все збиралися і збиралися на площі. Вони чогось постійно дивилися на ратушу, показували туди пальцями. Спершу я не надав цьому ваги, та коли й сам поглянув – мало не зомлів: там висів синьо-жовтий прапор.
Спершу я не повірив своїм очам, сподіваючись, що це мені просто сниться. Та скільки не щипав себе, дарма: стяг не зникав. Далі я побачив ангелів, що збиралися на площі разом з людьми, вони повертали свої голови в мій бік і дивилися на мене, обпікаючи своїми очима. Я рвучко відскочив, перечепив ногою свій нічний горщик, і смердюча рідина з нього розлилася по килимі. Пальці мої тряслися: я навіть не розумів, за що маю братися. Запанікував. Як не намагався опанувати себе, та все, на що спромігся, надягнути пальто поверх спіднього і черевики на босу ногу. Тільки хотів узятися за клямку дверей – вони самі розчинилися, вбігла Зося.
– Біда! – крикнула з порога. Я зачинив за нею двері, провернув ключ. – Українці захопили владу над містом. Львів уже в їхніх руках! Єзус-Марія, що тепер буде?!
Я їй тоді не відповів, вийшов в іншу кімнату. Її вікно виходило на задній двір готелю, тож я вискочив з нього і швидко побіг вулицею. Я мушу щось зробити, бо інакше диявол мене знищить. Але що можу? Ну, найперше треба дістатися до Львова. Так, до Львова, а там уже видно буде…
Тільки потім я вже дізнався, що напередодні, 31 жовтня, до Городка приїхав зі Львова один офіцер. Він зустрівся з відомими у місті українцями: адвокатом Озаркевичем, суддею Мартинюком, професорами Кисілевським та Мацюраком, прийшли також два судових офіціали Матковський і Процишин, а ще отець – декан Володимир Лиско. Був із ними і надпоручник австрійської армії, заступник коменданта Степанів. На тій нараді було розроблено план захоплення влади у місті. А вже наступного дня Городок опинився у їхніх руках! Комендантом міста тоді був німецький генерал. Звісна річ, він і не думав передавати місцевим владу, але більшість солдатів-українців пішли тоді за Степанівим. Генерал здався, попросивши тільки, аби не забирали його шаблю… Старостою було призначено доктора Озаркевича, розподілено інші уряди.
Інші повітові міста також уже були в руках українців, не кажучи вже про села.
У цей-таки день я дістався до Львова, і там разом з поляками розпочали війну проти галичан. За якийсь час поляки таки захопили Львів, а потім я разом з ними на бронепоїзді приїхав і до Городка. За три тижні боїв ми захопили місто на Верещиці: хлопам бракувало боєприпасів, вони відступили. Отак! Втім, війна тривала, час минав.
І ось настав той день, коли польські війська перли з Перемишля до оточеного українцями Львова. Січові стрільці стримали їх під Вовчухами. Почалися затяжні бої. Поляки то брали ті Вовчухи, то знову втрачали. Далі оголосили про перемир’я, бої на якийсь час припинилися, та ненадовго: перемовини зайшли в глухий кут. Війську польському надійшло підкріплення…
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася!
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Стрільці заспівали перед своїм останнім боєм. Уже навіть затих їхній упертий кулемет, що гаратав досі без перепочинку. І от вони йдуть в атаку. В останню. Поляки кинулися назустріч з криками і прокльонами, я пішов з ними. Попереду побачив свого давнього знайомого – Івана.
– Тут тобі і смерть, – прошепотів я, стискаючи в руках кріс.
Я збирався напасти на нього збоку й особисто увігнати свій багнет йому в печінку. До цілі лишалося всього кілька кроків, як раптом переді мною виріс якийсь хлопак. Був іще зовсім молодий, форма стрільця була завелика на нього розмірів на два. З розгону розмахнувся і вдарив його прикладом, але хлопчина пригнувся спритно і вдарив сам – у коліно. Я крикнув з болю, присів і тут же отримав новий удар – чоботом, котрий повалив мене просто в грязюку. Не розгубився: дістав з-за
