Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Тут я подумав, що відкрив таємницю свого життя і цим відкриттям, мабуть, підготувався до смерті, яка незабаром мене спостигне, – чи, може, й обмине.

А тим часом Ітело не захотів угородити в мене ножа, тож я опустив заляпану багном сорочку і промовив:

– Гаразд, принце, хай буде так, якщо ви не хочете окропити свої руки моєю кров’ю.

– Ні, ні, – сказав він.

– В такому разі, дякую, Ітело. Отже, мені треба подумати, як чимскоріше забратися звідси.

– Що наша робити, пане? – пробелькотів Ромілаю.

– Ми підемо звідси, чоловіче. Це – найкращий подарунок, який я можу тепер зробити своїм друзям. Прощавайте, принце. Прощавайте, люба пані, і перекажіть цариці, що я прощаюсь і з нею. Я сподівався, вона навчить мене життєвої мудрості, та, мабуть, я надто шалапутний, щоб опанувати таку науку. Я не годжуся вам у друзі. Але я люблю ту стару жінку, люблю вас усіх. Нехай вас благословить Господь! А може, я залишуся ще на якийсь час і хоча б полагоджу вам греблю?..

– Ліпше не треба, шановний гостю, – сказав Ітело.

Я не став наполягати; зрештою, він знав ситуацію краще. І до того ж я був надто прибитий горем, щоб сперечатися з ним. Ромілаю пішов до хижі взяти наші манатки, а я подався геть з безлюдного села. На вулицях не було видно жодної живої душі, і навіть корів затягли до хат, аби й вони більше мене не бачили. За муром я зачекав Ромілаю, і, коли він з’явився, ми вирушили вдвох туди, звідки й прийшли, в безлюдні гори. Отак довелося мені покинути плем’я арнюїв – у ганьбі й приниженні, знищивши і їхню воду, і свої надії. Бо вже ніколи не судилось мені довідатися про суть життя, яку вони відкрили, – про грун-ту-молані.

Ромілаю, природно, хотів повернутися до Бавентаї, і я сказав йому, що він виконав умови нашого контракту. Джип тепер належить йому, і хай забирає машину коли схоче.

– Але хіба я можу тепер повернутися до Штатів? – сказав я. – Ітело не захотів мене вбити. Він благородна душа, і дружба для нього щось та означає. То краще я візьму ось цю рушницю триста сімдесят п’ятого калібру і власноруч прострелю собі голову, ніж поїду зараз додому.

– Чого ваша так говорити, пане? – спитав Ромілаю, вкрай спантеличений.

– Я хочу сказати, чоловіче, що я вибрався у світ – і, мабуть, востаннє – не просто так, а з певною метою; я мав свої плани – і ти бачив, чим усе для мене закінчилося. Отож якщо я на цьому завершу свої пошуки, то, мабуть, перетворюся на живого мерця. Моє обличчя стане біле, мов парафін, і я лежатиму на ліжку, поки вріжу дуба. Власне, на щось більше я й не заслуговую. А ти, звичайно, роби як знаєш. Я не можу тобі нічого наказувати, ти маєш повну волю. Якщо хочеш повернутися до Бавентаї, то повертайся.

– А ваша, пане, ходити далі сама? – здивовано запитав він.

– У мене просто немає іншого виходу, друже, – сказав я. – Бо повернутися додому я не можу. Все буде гаразд. Я ще маю запас харчів і чотири тисячодоларові банкноти, які ношу в своєму шоломі. Сподіваюся, що їжу та воду я в дорозі знайду. А ні, то годуватимуся сараною. Якщо хочеш, забирай і мою рушницю.

– Ні, – відповів Ромілаю після короткого роздуму. – Ваша сама не йти, пане.

– Ти чудовий хлопець, Ромілаю. І по-справжньому добра людина. Не те що я – старий невдаха, який псує все, до чого торкається. Я ніби цар Мідас навиворіт. Так принаймні мені здається, хоча моя думка нічого не варта. Отже, що чекає нас попереду? Куди ми вирушаємо?

– Моя не знати, – відповів Ромілаю. – Може, до варірі?

– До варірі, кажеш? Це з їхнім царем… забув, як його звуть… навчався в школі принц Ітело, чи не так?

– Авжеж, цар Дафу.

– Справді, Дафу. Ну гаразд, ходімо до них.

– Гарась, ходімо, – сказав Ромілаю з видимою нехіттю. Здавалось, у нього виникли сумніви щодо власної пропозиції.

Я взяв більшу частину поклажі, ніж мені належало нести, і промовив:

– Ну, то рушаймо. Може, ми й не зайдемо до їхнього селища. Побачимо, який у нас буде настрій. Але ходімо. Я вже мало на що надіюся, проте твердо знаю: вдома я буду мрець.

Ось так ми вирушили до варірі, і я чомусь пригадав, як ховали Едіпа в Колоні. Але ж він принаймні дав людям щастя після того, як помер. Я майже позаздрив такій долі.

Ми мандрували ще днів вісім чи десять, перетинаючи місцевість, дуже схожу на плато Гінчагара. Після п’ятого чи шостого дня навколишній краєвид трохи змінився. То там, то там з’явилися дерева, хоча гірські схили були здебільшого голі. Зусібіч височіли столові гори, розпечені гранітні стрімчаки, зведені самою природою вежі та замки; вони стояли на землі незрушно, вони мовби вчепилися в неї і не хотіли відлетіти разом із хмарами, які, здавалося, прагнули всмоктати їх у себе. Чи то мені в моїй зажурі усе ввижалося догори дригом? Наш похід через труднопрохідну місцевість анітрохи не виснажив Ромілаю – він у цих умовах почував себе не гірше, ніж моряк в океані, якого не турбує ні корабельний вантаж, ні записи в судновому журналі, ні порт призначення. Ромілаю просто топтав землю своїми сухорлявими ногами, і в цьому русі було для нього все пояснення. Він як ніхто вмів знаходити воду, він знав, де треба встромити в пісок соломинку, щоб добути ковток живлющої вологи, він зривав дикі гарбузи та інші овочі, яких я навіть не помітив би, і ми жували їх, тамуючи спрагу й голод. Уночі ми іноді розмовляли. Ромілаю був тієї думки, що тепер арнюї, коли їхній ставочок спорожнів, мабуть, здійснять далекий перехід у пошуках води. Сидячи біля багаття й сердито дивлячись на жарини, я згадував про жаб та про всяку всячину, думав про свою ганьбу й прикру невдачу; але поки людина живе на світі, їй доводиться терпіти і радість, і горе. Це триватиме вічно, про це знають усі,