Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Ми бачили велетенських павуків – їхні гнізда в заростях кактусів скидалися на радарні станції. Траплялися нам і мурахи, схожі на рогатих чортів, – їхні мурашники бовваніли на тлі краєвиду величними сірими пірамідами. А от чого я геть не розумів, то це як можуть страуси так швидко бігати в ту страшну спекоту. Я підійшов до одного настільки близько, що роздивився, які в нього круглі очі, а тоді він ударив ногами в землю й помчав геть, знявши своїм пір’ям гарячий вітер і тягнучи за собою шлейф іржаво-білої куряви.

Вечорами, коли Ромілаю проказував молитву і вкладався на ніч, я іноді довго не давав йому заснути, розповідаючи про своє життя; я плекав слабку надію, що те дивовижне тло – пустеля, страуси, мурахи, нічні птахи, а зрідка й левині рики – знімуть з мене бодай частку прокляття, та після кожної такої розмови я видавався сам собі ще екзотичнішим і химернішим суб’єктом, ніж будь-які мурахи, страуси чи гори.

– А що сказали б варірі, – якось промовив я, – коли б довідались, хто до них добирається?

– Хтозна, пане. Їхня не такі добрі люди, як арнюї.

– Не такі добрі? Але ж ти нічого не скажеш їм про жаб та про ставочок? Чи, може, скажеш, га, Ромілаю?

– Ні, пане, моя не скажу.

– Дякую тобі, друже. Хвалити мене, звісно, немає за що, але повір, я мав тільки добрі наміри. Я ладен руки на себе накласти, коли подумаю про те, як там страждає тепер без води худоба. Я щиру правду кажу. Та уяви собі, що я здійснив би своє найзаповітніше бажання і став би лікарем, як, скажімо, Гренфелл чи Швейцер, або хірургом. Хіба знайдеться хірург, у якого час від часу не помирав би після операції хворий? Таких хірургів на світі немає. За декотрими з них тягнеться цілий караван людських душ.

Ромілаю лежав на землі, підклавши під щоку долоню. Його рівний абіссінський ніс виражав терплячість і розуміння.

– Цар варірі Дафу був однокашником Ітело. Але ти кажеш, вони не дуже добрі люди, варірі? Чому ж вони такі?

– Їхня – діти темряви.

– Ну, Ромілаю, ти справді добрий християнин, – сказав я. – Ти маєш на увазі, що вони – жертви темних забобонів, чи не так? Але якщо ми зійдемося докупи, ті люди і я, то кому, на твою думку, загрожуватиме більша небезпека?

Не змінюючи пози, Ромілаю відповів – і в його великих лагідних очах зблиснула іскра похмурого гумору:

– Моя думай, їхній загрожувати більша небезпека, пане.

Мабуть, ви зрозуміли, що я вже відмовився від думки проминути варірі, не заходячи до їхнього села. Адже Ромілаю змалював їх як брутальних, затятих дикунів, тому я вирішив, що навряд чи заподію таким людям велику шкоду.

Отже, ми йшли днів дев’ять або й десять, і наприкінці нашої подорожі гірський краєвид істотно змінився. З’явилися білі скелі, схожі на церковні бані; то там, то там вони утворювали справжні архітектурні громаддя, і посеред отих білих кам’яних цирків десь, я думаю, на десятий день ми нарешті зустріли людину. Це сталося вже надвечір, коли під уже почервонілим сонцем ми дерлися крутосхилом угору. Позад нас височіли розкришені гірські вершини та доісторичні хребти, з яких ми щойно вийшли. Попереду, між кам’яними банями, білими, немов китайська порцеляна, зазеленіли чагарники. Ось тут і зринув на нашому шляху пастух варірі – у шкіряному фартусі, з кривою ґирлиґою в руці, – і хоч ознак ворожості він не виявив, вигляд у нього був погрозливий. Щось у його постаті видалося мені біблійним, а передусім спав на думку чоловік, якого зустрів Йосиф, коли йшов шукати братів, і який послав його до Дотаїна. Я переконаний, що той біблійний перехожий насправді був ангел і напевне знав, що брати збираються кинути Йосифа в яму. А проте він показав мандрівцеві шлях. Чорний пастух не тільки мав на собі шкіряний фартух, а й сам, здавалося, був обтягнутий вичиненою шкірою, і якби він мав крила, то й вони, безперечно, були б шкіряні. Його очі були глибоко вдавлені в обличчя, маленьке, потайне і чорне, як смола, хоча сонячне проміння падало просто на нього. Ми з ним поговорили. Я сказав: «Привіт, привіт!» – дуже гучним голосом, наче розважив, що його барабанні перетинки так само глибоко вдавлені, як і очі. Ромілаю спитав у незнайомця дорогу, і той показав нам ґирлиґою, куди йти. Так, либонь, показували шлях мандрівникам і в доісторичні часи. Я помахав йому рукою, але він, здавалося, не звернув на це ніякої уваги, і його вичинене обличчя нічого не відповіло. Отже, ми побралися крутосхилом у тому напрямку, який він показав.

– Ще далеко? – запитав я в Ромілаю.

– Ні, пане. Його казав, що недалеко.

Я подумав, що сьогодні ми, можливо, заночуємо уже в селі, і почав мріяти про постіль, про гарячу страву, про метушливий людський натовп і навіть про стріху над головою – після десятиденних важких мандрів усе це здавалося особливо привабливим.

Чим далі ми йшли, тим більше каміння валялося навкруги, і це видалося мені підозрілим. Якби ми справді наближалися до села, то вже мали б вийти на стежку. Натомість зусібіч лише громадилися білі камені, які мали такий вигляд, ніби чиясь необачна рука вичесала їх зі стихій, що шаленіли тут усупереч будь-яким розумним законам природи. На небесах теж мають бути забуті Богом місця, і ці каменюки попадали на землю саме звідти. Я не геолог, але якщо давати їм якесь означення, то тут найбільше пасує слово «вапнисті». Камені мали колір крейди, і я здогадався, що утворилися вони під водою. Тепер вони були сухі, аж пересушені, наповнені дрібненькими порожнинами, з яких віяло прохолоднішим повітрям, – в палючу полуденну спеку годі було знайти краще місце для пообіднього відпочинку, ніж у затінку такого каменя, якщо, звісно, під ним не причаїлися змії. Але сонце вже звернуло на західний пруг і швидко скочувалося за обрій. Усюди був шорсткий, гулястий, подзьобаний вітрами, сонцем і водою білий камінь, і тільки де-не-де зяяли чорні отвори печер.

Ми щойно завернули