Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Якого біса ти ліг долічерева? – запитав я. – В чому річ? Відпочити захотілося? Але тут не дуже зручне місце для відпочинку. Підводься й ходімо далі.
Але його розпростерте тіло немовби прикипіло до схилу, а кучерява чуприна зачаїлася поміж камінням і не ворушилась. Ромілаю нічого мені не відповів, і відповідь тепер уже була й не потрібна, бо коли я подивився вгору, то просто перед собою, ярдів на двадцять вище, побачив військовий загін. Троє тубільців припали на коліно, націливши в нас рушниці, а позад них стояло ще восьмеро чи десятеро – ті звели цівки рушниць майже докупи і одним залпом могли б змести нас із схилу. Коли на тебе дивиться понад десяток рушниць, це справа кепська, і тому я впустив свою тристасімдесятип’ятку на землю і підняв руки. Та з огляду на свій бойовий темперамент я був навіть задоволений. Отже, той шкіряний чоловічок послав нас просто на засідку, і ця елементарна хитрість чомусь теж потішила мене. Є речі, які людська душа сприймає по-своєму, і ніхто не може переконати її в протилежному. Ха-ха! Отож я відчував майже радість, коли наслідував приклад Ромілаю. Лігши в пилюку, я притиснувся обличчям до голяків і чекав, посміхаючись сам до себе. Ромілаю лежав, наче мертвий, як того вимагає африканський звичай. Нарешті один із тубільців, прикритий рушницями товаришів, спустився вниз і без жодного слова, з притаманною воїнам незворушністю підібрав мою тристасімдесятип’ятку, патрони, ножі та іншу зброю й наказав нам підвестися. Коли ми зіп’ялися на ноги, він обшукав нас удруге, і після цього загін, що стояв над нами, опустив рушниці, які були дуже старі – чи то берберського типу, з довгими цівками та інкрустованими прикладами, чи то давні європейські, свого часу конфісковані в генерала Гордона[8] в Хартумі й розподілені по всій Африці. Авжеж, подумав я, в того самого Гордона, що воював у Китаї і так любив читати Біблію. Але зі смертю йому пощастило – ліпше загинути так, як він, аніж сконати у паскудній старій Англії. Я почуваю мало приязні до залізної технологічної ери. Мені подобаються такі люди, як Гордон, бо він був хоробрий і непутящий.
Коли ми потрапили в засідку й нас за кілька хвилин обеззброїли, це спочатку видалося мені жартом, та коли нам звеліли підібрати свої манатки і йти попереду, я став міняти думку. Ці чоловіки були дрібніші, темніші й нижчі на зріст, ніж арнюї, але дуже витривалі. На стегнах у них теліпалися барвисті пов’язки. Простували вони дуже швидко, і після того, як ми пройшли близько години, моя радість стала розвіюватись. Я почав злитися на цих хлопців, і мені вистачило б найменшого приводу, щоб згребти їх жужмом, усіх десятьох чи дванадцятьох, і пожбурити вниз зі скелі. Щоб опанувати себе, довелося згадати про історію з жабами. Я погамував свій безрозсудний порив і вдався до політики очікування й терплячості. Ромілаю був страшенно пригнічений, і я обняв його рукою за плечі. В рясні зморшки на його обличчі, коли він притискався ним до землі, понабивалася пилюка, його чуб, кучерявий, як шерсть у пуделя, теж був пересипаний сірим порохом, і навіть покалічене вухо притрушене білою курявою, мов пиріжок цукровою пудрою.
Я заговорив до нього, але він був такий стривожений, що навряд чи й почув мене. Я сказав:
– Чоловіче, ну чого ти так тремтиш? Чого боїшся? Сам подумай, ну що вони можуть з нами зробити? Посадити нас до в’язниці? Вирядити геть? Затримати заради викупу? Розіп’яти на хресті?
Але моя впевненість мало його заспокоїла. Тоді я сказав:
– А чого ти не запитаєш у них, чи поведуть вони нас до царя? Він друг Ітело. Я певен, він знає англійську мову.
Боязким голосом Ромілаю спробував звернутися до одного з воїнів, але той у відповідь лише гарикнув: «Гар-р-рф!» І м’язи на його щоці напружились, як вони часто напружуються в тих, хто несе військову службу. Я відразу впізнав цю гримасу.
До селища ми підійшли, подолавши дві чи три милі досить швидким маршем угору по крутосхилу, де нам доводилось і видряпуватися на скелі, і повзти на череві, і бігти підтюпцем. На відміну від селища арнюїв будинки тут були більші, серед них траплялися й споруджені з дерева. Селище варірі розкинулося значно ширше, оповите червонястим світлом надвечір’я, тієї пори дня, коли сонце вже зайшло, а темрява ще не насунула. На сході ніч уже огортала небо, і там мерехтливо сяяла вечірня зірка. Білі камені, яких у цій місцевості було дуже багато і які скочувалися зі схожих на церковні бані гір, здебільшого мали форму круглої чаші, і ці чаші тубільці використовували з декоративною метою. Перед царським палацом, найбільшою серед червоних будівель, у таких чашах росли квіти. Палац був оточений кількома огорожами з колючого чагарника, і на їхньому тлі яскраво вирізнялися круглі камені, схожі на тихоокеанських молюсків, які поїдають людей, а з їхніх роззявлених пащ виглядали дикі квіти яскраво-червоного кольору. Коли ми підійшли ближче, два вартові заступили нам дорогу, але ми й не збиралися завертати у ворота. На мій подив, ми проминули палац, пройшли через центр селища і попростували кудись на околицю. Люди кидали вечеряти, щоб підійти й подивитись на нас, вони сміялися й щось вигукували гортанними голосами. Хижі тут, як і скрізь у Африці, були збудовані у формі вулика й покриті пальмовим листям. То там, то там я бачив корів, а біля хат невиразно проступали у вечірніх сутінках сади, і я подумав, що варірі, певне, забезпечені водою краще, ніж арнюї, і принаймні щодо цього можуть не боятися моєї допомоги. Я не сердився, що вони сміялися з мене, а вирішив поставитися до цього з гумором і махав їм рукою й поплескував себе по шолому. Правду кажучи, мені було байдужісінько до того, як вони мене зустрічають. Я тільки дратувався в душі, чому мене відразу не відрекомендували цареві Дафу.
Вони привели нас на якесь подвір’я і звеліли сісти на землю під хатою, трохи більшою, ніж решта. Над дверима була намальована біла смуга, яка свідчила про те, що
