Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Гарась, гарась. – І Ромілаю відступився від мене, примирливо піднісши догори свої шкарубкі чорні долоні.
Я так багато говорив, що почув себе геть виснаженим. Я стояв, стискаючи в руці свою бомбу в алюмінієвому корпусі, готовий виконати обіцянку, яку дав Ітело та його тіткам. Тубільці знали, що наближається велика подія, і стали підходити цілими юрмами, базікаючи або плескаючи в долоні та співаючи. Мталба, яка була пішла, повернулася в іншому вбранні з червоної матерії, схожої на байку, її пофарбоване в індиго волосся було чимось змащене, у вухах теліпалися великі мідні кільця, на шию вона наділа мідний комір. Люди з її почту теж повдягались у барвисті лахи, вони кружеляли навколо неї й вели за собою кількох корів на яскравих обротях та налигачах; тварини мали кволий вигляд, і люди підходили до них, цілували їх і запитували про здоров’я, як ото запитують у родичів. Дівчата несли ручних курей, у декотрих вони сиділи на плечах. Спека стояла задушлива, і небо було високе й сухе.
– А ось і Ітело, – сказав я.
Мені видалося, що й він відчуває острах.
«Ніхто з цих хлопців не має віри в мене», – подумав я і хоча й розумів, чому вони ставилися до моїх намірів з осторогою, одначе мої почуття були ображені.
– Вітаю вас, принце, – промовив я.
Дуже серйозний, він узяв мою руку, як вони всі тут брали, і притулив до своїх грудей, аж я відчув тепло його тіла крізь білу матроску, бо він був одягнений, як учора, в просторих білих штанях, підперезаних зеленим шовковим шарфом.
– Сьогодні знаменитий день, – заявив я. – Мій час настав.
Я показав його високості алюмінієвий корпус ліхтарика, з якого звисав шнурок запалу, і мовив до Ромілаю:
– Нам слід зробити належні приготування, щоб потім ми могли зібрати й закопати дохлих жаб. Ми з тобою організуємо похоронну команду. Принце, як ваші одноплемінці ставляться до цих звірюк у дохлому стані? Все одно табу?
– О, шановний гостю, Гендерсоне! Вода – це…
Ітело не знайшов слів, які виразили б, наскільки дорогоцінна ця рідина, і лише потер великим пальцем долоню, ніби мацаючи оксамит.
– Я знаю. Я чудово розумію вашу біду. І скажу вам те, що вже казав учора: я люблю ваш народ. І я повинен на ділі довести вам свою дружбу. Я чудово усвідомлюю, що ця складна робота лягає на мої плечі, адже я прийшов з великого світу.
Мухи та ґедзі роєм супроводжували худобу, як вони завжди і скрізь її супроводжують, і вже почали залазити під важку білу шкаралупу мого коркового шолома й кусатися. Тому я сказав:
– Пора братися до діла.
І ми рушили до ставка – я на чолі процесії, з бомбою в руці. Я перевірив, чи є в кишені моїх шортів запальничка. Один черевик спадав у мене з ноги, бо я витяг з нього шнурок, проте я чимчикував до ставка досить швидкою ходою, тримаючи над головою бомбу, як тримає смолоскипа Статуя Свободи в нью-йоркській гавані, і кажучи сам собі: «Ти молодець, Гендерсоне. Все буде як треба. Ти не маєш права не виконати своєї обіцянки. Відступати пізно», – і таке інше. Ви можете уявити, як я себе почував.
У густому мареві мертвотної спеки ми підійшли до ставка, а тоді я сам пробрався крізь хащі бур’янів і ступив на берег. Усі інші залишилися позаду, і навіть Ромілаю не пішов зі мною. Зрештою, так було краще. Людина має бути готова до того, що в хвилину небезпеки від неї всі відсахнуться, а зустрічати небезпеку віч-на-віч – це якраз по мені. «В самостійних діях досвід у мене чималий, – думав я, – і, клянуся поцілунком Іуди, я повинен домогтися успіху».
І я став дивитися на воду, тримаючи в лівій руці бомбу, а в правій – запальничку з тонким білим ґнотом, таким звичайнісіньким на вигляд. Капосні звірюки розкошували собі в рідному середовищі – сновигали пуголовки з величезними головами, тонкими хвостиками та коротюсінькими росточками задніх лап, визирали зі своїх багнистих нетрів дорослі жаби з очима, наче стиглі агрусинки. А тим часом я, Гендерсон, схожий на розлогу сосну з переплутаним корінням, яке душило само себе – та зараз ішлося не про мене, – отож тим часом я вже височів над ними зловісним знаком їхньої лихої долі, і жаби не знали – не могли, звісно, знати, – що я несу їм загибель. А в мені тим часом уже клекотіла хімічна сполука тривоги й неспокою, яку я так добре знаю і так ненавиджу, – світло то тьмяніло, то спалахувало перед моїми очима, язик у роті пересох, руки й ноги звело судомою, а шийні м’язи стали тверді, мов камінь. Я слухав, як гомонять арнюї, тримаючи своїх корів на барвистих налигачах і чекаючи мого подвигу, – так потопельник чує голоси купальників на пляжі, – і я бачив Мталбу, що стояла між ними та мною у своїй червоній байковій матерії, схожа на маківку – чорна середина, обрамлена ясно-червоними пелюстками. Я дмухнув на ґнотик свого пристрою, щоб здути з нього пилюку (чи, може, на щастя?), крутнув коліщатко запальнички і, коли спалахнув вогник, підніс його до бікфордового шнура, що доти правив за шнурок до мого черевика. Шнурок загорівся, і спершу відпав металевий наконечник. Полум’я поволі й досить рівномірно поповзло до коробки. Мені не лишалося нічого іншого, як затиснути пекельну штуку в руці й не відводити від неї погляду; мої голі ноги, напечені жарким сонцем, заніміли. Шнурок горів досить довго, і я все ще тримав бомбу, тримав навіть тоді, коли мерехтлива червона цятка вже пірнула у дірку в дереві, бо не мав права ризикувати – вод^ могла загасити вогник. Після цього я міг покластися лише на інтуїцію та щастя, а що дивитися на зовнішній світ мені тепер не було потреби, то я заплющив очі й став чекати, коли внутрішній голос скомандує кидати бомбу. «Ще рано, рано…» – твердив
