Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

не відразу, а з витонченою поступовістю. В моєму випадку все почалося тієї миті, коли ранок заграв барвистою гамою на стіні, від якої відбилося перше сонячне проміння, і коли сяйво стало густішим, я мусив відкласти печений ямс, який почав жувати, і спертися обіруч на землю, бо земля раптом захиталася піді мною, і якби я був на коні, то мені довелося б ухопитися за луку сідла. Так наче осяйна й могутня сила піднесла мене у височінь. Отак подіяла на мене рожева світанкова барва, схожа на сік із кавуна. Я вмить зрозумів, який важливий знак мені подано, бо за своє життя пережив чимало таких моментів, коли німі раптом заговорювали, коли я чув голоси речей і кольорів; у такі хвилини фізичний світ починав змінюватися: то стискався, то розширювався, то здіймався хвилями, то розгладжувався, як вода у штиль, і, здавалося, навіть собаки не могли втриматися на ногах і мусили прихилятися до дерев, тремтячи дрібним дрожем. Отож я побачив, як на втиканій колючками, білій стіні заграло рожеве світло, і в мене виникло відчуття, ніби я лечу на висоті з десять тисяч футів і згори дивлюся на всіяне білими баранцями море в ту мить, коли сонце тільки-но визирнуло з-за обрію. Минуло не менш як півсотні років, відколи я бачив цей колір, і мені яскраво уявилося, як я прокидаюся малим хлоп’ям, сам-один у двоспальному чорному ліжку, і дивлюся на стелю, на великий виліплений з алебастру овал у старовинному стилі з грушами, скрипками, пшеничними снопами та ангельськими лицями; а потім мій погляд переходить на білу віконницю в дванадцять футів заввишки, забарвлену ось такою самою рожевою барвою.

Я сказав «малим хлоп’ям»? Мабуть, малим хлоп’ям я не був ніколи, бо в п’ять років здавався дванадцятирічним і вже тоді мав досить брутальну вдачу. В містечку, що тулилось у горах Адірондак, де ми звичайно жили влітку, був млин – саме там утопився мій брат Дік, – і я приохотився підбігати до мішків, бити по них палицею і втікати, окутаний хмарами борошна й супроводжуваний прокльонами мірошника. Мій старий привозив Діка й мене до млинового ставка, і ми стояли під водоспадом, кожен тримаючись за батькову руку. Батько мав усміхнену бороду й білі м’язи – мені він нагадував Тритона. Прохолодна зелена вода була дуже прозора, і я бачив, як за кілька ярдів від нас ліниво пропливають довгі рибини. Чорні з вогненними плямами – з водяними жаринками. Схожі на молодиків, які швендяють по бульвару. Так от, якось увечері я забіг до млина з палицею і став гамселити по мішках із борошном, мало не задихаючись у хмарі білої куряви. Мірошник заволав: «Ох ти ж йолопе, ох ти ж нікчемна гнидо! Та я тобі всі кістки переламаю, як курчаті!» Сміючись, я вибіг із млина, і в очі мені бризнув саме цей рожевий колір, зовсім не схожий на звичайні вечорові барви. Я побачив його з того боку млина, де курилася борошняна хмарка й вода скапувала з колеса. Здавалося, в небі раптом розквітла світло-рожева троянда.

Я ніколи не думав, що побачу такий колір у Африці, слово честі. І я злякався, що він зникне, перш ніж я встигну навтішатися ним. Отож я притулився обличчям до тієї стіни. Я припав до неї носом, наче то була екзотична квітка, я укляк перед нею на свої старі коліна, зморшкуваті й бридкі, схожі на моркву; і я жадібно втягував носом повітря і ніжно терся об стіну щокою. Моя душа витала в піднебессі, проте анітрохи не була збуджена, вона була лагідна, як ця барва. Я сказав сам собі: «А я таки не помилився – це місце дуже стародавнє». Я маю на увазі своє найперше відчуття, яке виникло відразу, тільки-но я сюди прийшов, коли я уявив собі, що знайду тут щось дуже й дуже давнє, щось бачене ще в часи невинного дитинства, щось таке, за чим я завжди, все своє життя відтоді тужив – і без чого я не зміг би відродитися. Мій дух тоді вмить ожив, а внутрішній голос прокинувся й заволав: «Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!»

Світло поступово змінювало колір, як то буває завжди, але принаймні я знову його побачив, воно знову залоскотало мене, мов торочки Нірвани, і я не намагався затримати його, вірячи, що воно прийде до мене знову, і то раніше, ніж минуть наступні п’ятдесят років. Якщо ж не прийде, я буду приречений померти простим старим галабурдником, тупим бовдуром із трьома мільйонами доларів, рабом ницого страху і стривоженого сумління.

Тож тепер, коли я звернув свої помисли до халепи, яка спіткала арнюїв, я був уже іншою людиною чи так принаймні мені здавалося. Я пройшов через дуже серйозне життєве випробування. Воно було цілком протилежне тому, яке я пережив у Баньюльс-сюр-Мер, коли дивився на восьминога в морському акваріумі. Те переживання нагадало мені про смерть, і я б ніколи не здійснив жодного великого задуму після того, як побачив ту холодну, притиснуту до скла голову, яка ставала все блідішою і блідішою. І ось тепер, коли світло подало мені добрий знак, я заходився виготовляти бомбу з цілковитою вірою в успіх, хоча при цьому мусив подолати чималі труднощі. Тут мали знадобитися всі мої знання й досвід. Особливо складно було виготовити надійний запал і точно розрахувати час. Адже я мав чекати до найостаннішої секунди, перш ніж кинути свій пристрій у воду. Колись я з великою цікавістю прочитав у газетах про дивака, який погрожував висадити в повітря електричну компанію – він чомусь там посварився з нею і жадав помсти. Чи то «Ньюс», чи то «Міррор» опублікувала тоді схеми його бомб, знайдених у камері схову на Центральному вокзалі, і я, затиснувши між коліньми футляр від скрипки, з такою увагою заходився вивчати їх, що проїхав у метро свою станцію. Річ у тому, що я мав свої міркування, як слід виготовляти саморобну бомбу, бо це питання цікавило мене завжди. Той терорист, якщо не помиляюся, використав газові трубки. Я тоді подумав, що якби схотів, то змайстрував би вдома кращу бомбу, але, звичайно, я мав над ним помітну перевагу, адже в офіцерській школі, де я навчався, неабияку увагу приділяли й методам партизанської боротьби. Одначе в тому ставку могла не вибухнути навіть граната, виготовлена на заводі, отже, я мав розв’язати надзвичайно складну проблему.

Я сів на землю, розклав між ніг усе необхідне начиння,