Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

і вона хоче, щоб я подивився на нього, отож я, долаючи нехіть, підвівся, і ми вийшли з хатини. Мталбу супроводжував цілий ескорт, і коли в місячному світлі вони побачили мене в моєму шоломі, призначеному захищати голову від сонця, то зустріли мене вітальними криками, наче я вже був наречений, – правда, кричали вони стишеними голосами, зважаючи на пізню годину. Подарунки купою лежали на великій маті – сукні, оздоби, барабани, фарби та барвники; Мталба стала перелічувати Ромілаю, що там було, і він ретельно все перекладав.

– Вона надзвичайна жінка. Пречудова людина, – сказав я. – Хіба в неї досі нема чоловіка?

На це запитання прямої відповіді я не дістав, адже Мталба була наділена даром сумутності, і не мало ваги, скільки разів виходитиме вона заміж. Казати їй, що дружина в мене вже є, було, звичайно, марно. Свого часу це не зупинило Лілі, і тим більше таке повідомлення не розхолодило б Мталбу.

Щоб я міг належно оцінити багатий посаг, Мталба стала надягати то одну сукню, то іншу під супровід ксилофона з кісток, на якому грав один з учасників її почту, чолов’яга з великим гулястим перснем на пальці. Він усміхався, неначе саме йому випала честь видати заміж жінку, прилучену до сумутності, а вона тим часом демонструвала мені убори та клапті матерії, які накидала собі на плечі або обвивала навкруг клубів, граційно крутячи задом. Мталба то затуляла обличчя вуаллю, якраз посередині носа, на арабський взірець, що виокремлювало її закохані очі, а то, подзенькуючи прикрасами на пофарбованих хною зап’ястках, зривала ту вуаль, неоковирна, але весела, поглядаючи на мене через плече, і при цьому її ніс та губи складалися в гримасу смутку, яка буває лише в закоханих. Вона походжала й погойдувалася, підкоряючись ритму маленького ксилофона з порожнистих кісток – здається, то були ратиці носорога, в яких мурахи виїли середину. Все це діялося в голубому місячному сяйві на тлі обрію, де то там, то там миготіли цятки багать.

– Переклади-но їй, Ромілаю, – сказав я, – що жінка вона з біса приваблива і її посагу можна позаздрити.

Я певен, що Ромілаю переказав цю фразу якоюсь узвичаєною африканською люб’язністю.

– Одначе, – провадив я, – я заклопотаний нерозв’язаною проблемою з жабами. У мене з ними завтра зустріч, і я не можу приділити всю свою увагу жодній важливій справі, поки не поквитаюся з ними раз і назавжди.

Я думав, після таких моїх слів Мталба зразу піде, але вона й далі вихвалялася своїми уборами та раз у раз пускалась у танок, важка, але вродлива – які величезні стегна та клуби! – і підморгувала, й стріляла в мене очима. Кінець кінцем я зрозумів, що це були чари. Це була поезія, яку я мав би сприйняти, дозволити їй проникнути крізь грубу оболонку суто практичного завдання, що мало на меті винищити жаб у ставку. Зрештою, вже тоді, коли я, спускаючись дном сухого річища, вперше побачив криті пальмовим листям гостроверхі хижі й збагнув, які вони стародавні, я спізнав відчуття, що в моє серце проникають чари, проникає поезія. Іноді мені здається, що я схильний всотувати красу й не можу без неї жити, але водночас я дуже легко проходжу повз неї і крізь неї. Вона ніколи не затримується зі мною надовго. Я відчуваю, коли вона близько, бо мої ясна починають тоді боліти; я бентежуся, в грудях мені стає легко-легко, а потім – лясь! – і краса мене проминає, і вона вже в мене за спиною. Одначе це плем’я, арнюї, здавалося, мало невичерпний запас краси. І я подумав, що коли здійсню свій великий подвиг у битві з жабами, арнюї, можливо, відкриють для мене свої серця. Я вже здобув прихильність Ітело, і цариця поставилася до мене приязно, і Мталба прагнула вийти за мене заміж, і мені лишалося тільки довести (а для цього траплялася чудова нагода, навряд чи якась інша відповідала б моїм талантам краще), що я заслуговую на їхню любов та приязнь.

І коли Мталба востаннє радісно облизала мої руки, пропонуючи мені себе й усе своє добро, – а зрештою, це був коштовний дарунок, – я сказав:

– Дякую вам і добраніч, добраніч усім.

Вони відповіли:

– Аху.

– Аху, аху. Грун-ту-молані.

Вони промовили:

– Ту-молані.

Моє серце повнилося радісним хвилюванням, і, коли всі пішли, я думав уже не про те, як хочеться мені спати, а про те, що коли я склеплю очі, то відчуття чарів зникне. Тому, коли Ромілаю, проказавши ще одну коротку молитву, – знову навколішки і зі стуленими долонями, мовби зібрався пірнути у вічність, – коли Ромілаю заснув, я довго лежав з розплющеними очима, купаючись у піднесених почуттях.

9

І вони не розвіялися й удосвіта, коли я підвівся з постелі. Надворі розгорявся вогненний світанок, а в нашій хижі було темно, мов у льоху. Я дістав з кошика печений ямс і обчистив його, як банана, щоб поснідати ним. Сидячи на землі, я їв, утішаючись ранковою прохолодою, і крізь розчинені двері бачив Ромілаю – він спав, скулившись на боку, і здавався барельєфним зображенням.

«Це має бути один із найзнаменніших днів у моєму житті», – подумав я. І йшлося не тільки про нічну піднесеність почуттів, яка була ще зі мною (а такої піднесеності я ніколи не зазнавав); я був також переконаний (і досі в цьому переконаний), що самі речі, сам об’єктивний світ подали мені підбадьорливий знак. Причому це відчуття прийшло до мене не внаслідок розмови з Віллатале, як спочатку я був подумав, коли сподівався, що вона відкриє свою руку й покаже мені першопричину і суть буття, – може, ви пам’ятаєте, як це зі мною було, а якщо не пам’ятаєте, то я вам нагадую. Ні, того ранку зі мною сталося щось таке, чого я ніколи не зміг би собі уявити; воно прийшло до мене в образі світанкового сяйва на білому тлі стіни і справило на мене надзвичайне враження – біль у яснах, як завжди, попередив мене про щось напрочуд приємне, і водночас груди мені здавило в болісному й солодкому спазмі. Люди, які страждають алергією на пір’я або квітковий пилок, зрозуміють мої плутані пояснення; адже про наявність цих речей вони довідуються