За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— І по тебе також, Оґрею?

— Ні, мене Оярса не кликав. Якщо ти перевезеш Ренсума на острів, я повернуся до своєї вежі.

Грос знаком запропонував Ренсомові сідати до човна, а тому страшенно хотілося якось віддячити своєму провідникові, і, хвильку поміркувавши, він розстебнув свій наручний годинник і подав Оґреєві; йому здалося, що саме це — єдина річ, яку він наразі може подарувати такому створінню як сорн. Пояснити призначення годинника було зовсім не важко, та Оґрей, оглянувши його, повернув дарунок зі словами:

— Цю річ краще подарувати пфіфльтріґам. Мене вона тільки потішить, їм же принесе користь. Вони завжди мають купу справ у Мелділорні, тож ти неодмінно там когось із них зустрінеш; їм і віддай. А стосовно того, як вона використовується, то скажи мені, хіба у твоєму світі не можуть без неї дізнатися, скільки дня вже збігло?

— Здається, у нас є тварини, які щось у цьому тямлять, — відповів Ренсом. — Та наші гнау давно розучилися це робити.

По тому він попрощався з сорном і сів у човен. Знов опинитися в одному човні з гросом, відчути на обличчі тепло, що струменіло від води, і побачити над головою блакитне небо було ледь не так само приємно, як повернутися додому. Репсом скинув шапку, вигідно всівся на носі, а тоді взявся засипати свого проводаря питаннями. З’ясувалося, що гроси не виконували при Оярсі роль перевізників, як він спершу подумав, побачивши на веслах представника цієї раси; Оярсі служили всі три види гнау, і переправу, природна річ, доручили саме гросам, оскільки вони найкраще зналися на цій звичній для себе справі. Ще він розпитався, що має робити, прибувши до Мелділорна; виявилося, йому можна ходити де заманеться і займатися чим завгодно, аж доки Оярса його не покличе. Хтозна, коли це станеться; можливо, через годину, а, можливо, й через кілька днів. Неподалік від того місця, де вони зійдуть на берег, стоять будинки — там його нагодують і там же він зможе відпочити, якщо стомиться. У відповідь Ренсом розповів, як зумів, про свій світ і мандрівку звідтіля, а також попередив, що на Малакандрі, либонь, досі перебувають криві люди, котрі можуть становити небезпеку. Тут він з тривогою подумав, що не пояснив цього як слід Оґреєві, але заспокоївся, пригадавши, що Вестон із Дивайном уже налагодили якісь зв’язки з сорнами й, окрім того, ледве чи наважаться псувати стосунки з такими великими і подібними — порівняно з іншими — на людей істотами. Принаймні, тепер вони точно цього не робитимуть. У нього не було жодних ілюзій стосовно кінцевої мети, яку поставив перед собою Дивайн, і він усвідомлював, що може зробити хіба одне: щиро, нічого не приховуючи, розповісти про все Оярсі… Тим часом їхній човен м’яко ткнувся носом у берег.

Доки грос прив’язував човна, Ренсом звівся на ноги й огледівся навколо. Неподалік, трохи ліворуч від невеликої гавані, де вони причалили, виднілися низькі кам’яні будівлі — такі трапилися йому на Малакандрі вперше — і горіли вогнища. Там, сказав грос, він знайде їжу і дах над головою. Поза тим на острові, здавалося, не було нікого. Рівні схили полого здіймалися аж до гаю, який їх увінчував; Ренсомові і там впали у вічі кам’яні споруди, проте не храми чи будинки в земному розумінні, а щось схоже радше на гігантський Стоунгендж: на вершину пагорба вела і там губилася в блідому затінку квіткових стовбурів широка, порожня алея, обабіч якої стояли величні моноліти. Ніде не було видно ні душі, однак, поки він вдивлявся в цю картину, йому став вчуватися (можливо, то просто дзвеніла так ранкова тиша) якийсь ледь-ледь чутний рівний сріблястий звук; коли прислухатися, то він наче зникав, але водночас і не помітити його було неможливо.

— На острові сила-силенна елділів, — мовив грос приглушеним голосом.

Ренсом зійшов на берег. Нерішуче ступив кілька кроків, ніби сподіваючись наштовхнутися на якусь перепону, на мить зупинився, а тоді так само обережно рушив далі.

Хоч трава під ногами, незвичайно м’яка і пишна, повністю заглушувала кроки, він, скоряючись якомусь не надто зрозумілому почуттю, йшов навшпиньки, а всі його рухи стали м’якими і спокійними. Обшир води навколо добре прогрівав повітря на острові, тож це було найтепліше місце на Малакандрі з усіх, де йому довелося досі побувати; тутешній клімат наводив на думку про погожий вересневий день на Землі, коли попри тепло відчувається вже, що зима не за горами. Поступово Ренсома охоплювало щодалі сильніше благоговіння, і він не наважувався піднятися до гаю на вершині пагорба та алеї встановлених сторч величезних каменів; відтак зупинився на півдорозі догори і повернув праворуч, тримаючись на однаковій відстані від берега. Переконував себе, що оглядає острів, але насправді почувався так, наче все було якраз навпаки: не він оглядав острів, а острів оглядав його. Це відчуття ще більше посилилося після того, як десь через годину він зробив одне цікаве відкриття, котре, втім, так і не зумів ні тоді, ні згодом як слід передати на словах. Приблизно його можна окреслити так: на всій поверхні острова відбувався якийсь ледве вловимий рух світла й тіні, абсолютно не пов’язаний із переміщенням сонця по небозводі. Якби не видалася така тиха днина — ані не війне, — а трава під ногами не виглядала надто короткою і густою, щоб ворушитися від вітру, Ренсом подумав би, що це гра найлегших подихів повітря; десь так на Землі від ледь відчутного вітерцю майже незримо виграють тіні на пшеничному полі. Як і сріблястий передзвін, на який він звернув увагу раніше, помітити ці лелітки світла було нелегко. Якщо пильно вдивлятися у те чи інше місце, вони зникали взагалі, а от по краях поля зору просто роїлися, буцім проводили там якісь складні приготування. Словом, при спробі їх розгледіти вони вмить робилися невидимими; майже непомітний відблиск щезав, варто було тільки глянути туди, де він щойно виднівся. Ренсом аніскілечки не сумнівався, що «бачить» елділів — наскільки їх узагалі можна було бачити. При цьому його проймало доволі дивне почуття: не моторошне, от наче довкола повно примар, і навіть не таке, яке охоплює людину, коли за нею стежить чийсь зіркий погляд; радше він почувався так, ніби на нього дивиться той, хто має на це право. Ренсомові переживання скидалися не стільки на страх, скільки на химерну суміш збентеження, сором’язливості і смирення, проте найбільше в ній було глибокого душевного сум’яття.

Він стомився і, дійшовши висновку, що в цьому благодатному краю можна