За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

не мав жодного відношення. Вгорі їх було не менше, ніж внизу; видимі для ока малакандрійці становили лишень невелику частину зібрання, на якому мала розглядатися його справа. Можливо, коли настане час сказати слово на свій захист, вести мову доведеться перед тисячами чи й мільйонами: ряд за рядом навколо і так само ряд за рядом вгорі розташовувалися, очікуючи початку суду, істоти, які ніколи не бачили людини і яких ніколи не бачила людина. Він облизав пересохлі губи і подумав, що хтозна, чи й здобудеться на голос, коли настане час говорити. По тому йому прийшло до голови, що, ймовірно, суд уже йде, і він, стоячи під пильними поглядами всіх, хто тут зібрався, мимоволі й несвідомо дає відповідь на кожне запитання, яке їх цікавить. Так минуло чимало часу, і ось нарешті в гаю почувся якийсь рух. Всі видимі істоти попіднімалися на ноги і завмерли з похиленими головами; настала ще глибша тиша, ніж досі, і Ренсом побачив (якщо тільки можна так сказати) Оярсу, що наближався до нього між двома довгими рядами вкритих різьбленням каменів. Почасти він із виразу облич малакандрійців здогадався, що поміж ними проходить їхній володар, проте почасти й сам бачив Оярсу — це годі було заперечувати. Ренсомові так ніколи й не вдалося чітко окреслити, що саме він побачив. Ледь помітний шемріт світла, ба менше — майже незрима видозміна тіні рухалася до нього нерівною, низькою травою, а, може, й із самою землею щось діялося — щось надто непомітне, аби це можна було описати мовою п’яти чуттів. Як тиша, що западає у переповненому людьми приміщенні, як ледь чутний подих прохолоди літньої днини, як швидкоплинний спогад про давно забутий звук чи запах, проходив Оярса повз своїх підданців і врешті-решт зупинився в самому центрі Мелділорна, ярдів за десять від Ренсома. У того задзвеніло в вухах і закололо в кінчиках пальців, так, наче щойно зовсім поруч вдарила блискавка; і його серце, і ціле тіло ніби налилося водою.

Оярса заговорив — Ренсомові ще не доводилося чути голосу, такого неподібного на людський; рівний і ласкавий, він, здавалося, звучав звіддалік. Згодом один грос сказав, що в цьому голосі «немає крові, бо для них кров — це наше світло». У самих словах не було й натяку на якусь загрозу.

— Чого та так боїшся, Ренсоме з Тулкандри? — запитав голос.

— Тебе, Оярсо, адже ти не подібний на мене і я тебе не бачу.

— Тут немає чого боятися, — відповів голос. — Ти теж не подібний на мене, і хоч я тебе й бачу, та тільки ледь-ледь. Але це не означає, що ми цілковито різні, адже і ти, і я — подоби Малелділа. Тож справжня причина твого страху не в цьому.

Ренсом мовчав.

— Ти почав боятися мене ще до того, як опинився у моєму світі. І тут ти постійно намагався сховатися від мене. Мої слуги помітили, що ти боїшся, коли ваш корабель ще летів небесами. Вони бачили, що твої супутники кривдять тебе, хоч і не розуміли, про що ви говорите. Згодом я потривожив гнакру, щоб визволити тебе з рук тих двох і подивитися, чи прийдеш ти до мене з власної волі. Та ти сховався серед гросів і не йшов до мене, хоч вони тобі про це й говорили. Тоді я послав по тебе елділа, проте ти все одно не йшов. І ось кінець кінцем твої супутники самі погнали тебе до мене, і пролилася кров гнау.

— Не розумію, Оярсо… ти хочеш сказати, що сам покликав мене з Тулкандри?

— Так. Хіба ті двоє тобі цього не сказали? І що б іще могло спонукати тебе полетіти з ними, якщо не бажання виконати мою волю? Мої слуги не розуміли, що вони говорили тобі на кораблі.

— Твої слуги? Не розумію… — розгубився Ренсом.

— Запитуй, що хочеш, — мовив голос.

— У тебе є слуги в небесах?

— А де ж їм іще бути? Більше просто ніде.

— Але ж ти, Оярсо, на Малакандрі, як і я.

— А Малакандра, як і всі інші світи, — в небі. Зрештою, я присутній «тут» не зовсім так, як ти, Ренсоме з Тулкандри. Створіння, подібні на тебе, мусять опускатися з неба у якийсь світ, для нас же кожен світ є просто місцем у небі. Проте не намагайся зараз це зрозуміти. Тобі достатньо знати, що я зі своїми слугами і тепер у небі, а під час твоєї мандрівки у небесному кораблі вони оточували тебе так само, як і тут.

— Отже, ти знав про нас ще до того, як ми вилетіли з Тулкандри?

— Ні. Тулкандра — це єдиний світ, про який нам нічого не відомо, оскільки він знаходиться поза межами небес і звідти не приходить жодних відомостей.

Ренсом мовчав, та Оярса сам заходився відповідати на питання, яке він не наважився вимовити вголос.

— Так було не завжди. Це дуже довга і надзвичайно гірка історія… Колись і в вашому світі — тоді ми ще не називали його Тулкандрою — був Оярса, ясніший і величніший за мене. Та він став кривим. Це було ще до того, як у вашому світі з’явилося життя. Настали Криві роки — про них ще й досі говорять у небесах; ваш Оярса ще був вільний, як і всі ми, його тоді ще не ув’язнили на Тулкандрі. Він надумав завдати шкоди не тільки своєму, але й іншим світам, і лівицею вразив ваш Місяць, а правицею наслав холод на мою гарандру, прирікши її на передчасну загибель. Якби Малелділ моєю рукою не відкрив гандраміти і не пустив у них гарячі джерела, у моєму світі не залишилося б нічого живого. Проте ми не дозволили йому й далі чинити зло. Розпочалася велика війна, і ми за вказівкою Малелділа скинули його з небес і ув’язнили в його власному світі. Без сумніву, там він перебуває і досі, а нам нічого не відомо про ту планету: вона мовчить. Ми гадаємо, що Малелділ не міг повністю віддати її Кривому; до нас доходили дивні чутки, наче Він задумав щось вельми незвичайне і вступив у боротьбу з Кривим на Тулкандрі, де коїлися жахливі речі. Та про це нам відомо менше, ніж тобі, і ми хотіли б більше дізнатися про ті події.

Якийсь час Репсом мовчав, а Оярса його не квапив. Зрештою, зібравши докупи думки, він мовив:

— Почувши все це, Оярсо, я можу лишень підтвердити, що наш світ справді дуже кривий. Ті двоє привезли мене сюди, бо