За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

Ренсом назвав своє ім’я.

— В нашій країні все зовсім інакше, ніж тут, — заходився розповідати Канакаберака. — Ми не затиснуті у вузькому гандраміті. У нас тепло, є справжні ліси, зелені тіні, глибокі копальні. Не так тихо і світло не так сліпить очі. Добре було б, якби ти побував у нас. Там, у лісах, я міг би показати тобі місце, де горить сто вогнів і лунає стукіт ста молотків. Ми живемо не в норах, як сорни, і не в купах трави, як гроси. Ти побачив би будинки, де сто колон — одна з сонячної крові, інша з зоряного молока, і так геть усі… А на стінах — картини, на яких чого тільки немає, чи не цілий світ…

— А як ви підтримуєте лад серед свого народу? — поцікавився Ренсом. — Наприклад, хіба ті, хто працює у копальнях, так само люблять свою роботу, як і ті, хто розмальовує стіни?

— Копальні відкриті для всіх, у них працює кожен, щоб добути для себе стільки, скільки йому треба для роботи. Як же інакше?

— У нас все по-іншому.

— Значить, у вас виходить якась дуже крива робота. Хіба можна працювати з сонячною кров’ю, якщо ти не був там, де вона народжується, не навчився відрізняти один від одного різні її види і не провів багато-багато днів поряд із нею, далеко від небесного світла, аж доки вона не ввійде тобі у кров і в серце, ніби ти і мислиш, і живишся, і навіть плюєш нею?

— В нас вона лежить дуже глибоко, до неї важко дістатися, і ті, хто її добуває, ціле життя опановують своє ремесло.

— А воно їм до вподоби?

— Навряд… не знаю. Вони мусять займатися цією справою, бо якщо перестануть, то не матимуть чого їсти.

Канакаберака наморщив носа:

— То у вашому світі не вистачає їжі?

— Хтозна, — відказав Ренсом. — Мені часто хотілося дізнатися відповідь на це запитання, проте я так її і не знайшов. Послухай, Канакаберако, хіба вас ніхто не змушує працювати?

— Ще б пак — наші жінки, — мовив пфіфльтріґ, чи то засвистівши, чи задзижчавши (це, либонь, мало означати сміх).

— То ви, певне, цінуєте своїх жінок більше, ніж інші гнау?

— Набагато. Найменше цінують жінок сорни, а ми — найбільше.

XVIII

Ніч Ренсом провів у домі для приїжджих — справжньому будинку, спорудженому і чудово оздобленому руками пфіфльтріґів. Так йому нарешті пощастило переночувати в умовах, не надто віддалених від земних, але задоволення від цього трохи згладжувала ніяковість, яку він мимоволі відчував, опинившись по сусідству зі стількома малакандрійцями. Тут були представники всіх трьох рас. Здавалося, вони дуже непогано ладнають між собою, попри неминучі розбіжності, схожі на ті, що виникають між пасажирами у вагоні поїзда; сорни, приміром, твердили, що в будинку надто спекотно, тоді як пфіфльтріґам було в ньому холодно. Про малакандрійське почуття гумору Ренсом дізнався тієї ночі більше, ніж за весь час, що минув після прибуття на планету, — адже досі йому доводилося брати участь тільки в розмовах на серйозні теми. Очевидно, веселий настрій породжувала сама зустріч гнау, які належали до різних видів. Правда, жартів він майже не розумів, зате вловлював — принаймні, так йому здавалося, — певні відмінності в характері гумору різних рас. Сорни, наприклад, рідко переступали межі стриманої іронії, гроси не знали міри у своїй фантазії, а пфіфльтріґи були досить уїдливі і часом могли дійти й до грубощів. Втім, навіть розуміючи всі слова, Ренсом рідко вловлював суть жартів, тож вирішив не засиджуватися і скоро ліг спати.

Вдосвіта — на Землі в цей час селяни виходять доїти корів — Ренсом раптом прокинувся і спочатку не міг зрозуміти, що, власне, його розбудило. У кімнаті нікого не було, панувала тиша і ще густі, передсвітанкові сутінки. Він саме зібрався знову заснути, коли почув зовсім поруч високий голос: «Тебе кличе Оярса!». Ренсом вмить сів і розглянувся довкола, проте не побачив нікого, а голос тим часом повторив: «Тебе кличе Оярса!». В голові йому прояснилося; стало зрозуміло, що в кімнаті елділ. Страху він не відчув, проте, слухняно підвівшись та вдягнувшись, помітив, що серце у нього б’ється надто часто. Бентежила його не стільки присутність невидимого гостя, скільки зустріч, що мала відбутися за кілька хвилин. Давні страхи перед невідомими страховиськами й обагреними кров’ю ідолами зосталися в минулому; він просто трохи хвилювався, як то бувало в студентські роки зранку перед іспитом. Горня доброго чаю — ось що зараз стало б йому у неабиякій пригоді.

В домі для гостей не було ні душі. Ренсом вийшов надвір. Над озером висіла голубувата пара, а небо на сході над зубцюватою стіною каньйона вже посвітліло; невдовзі там мало з’явитися сонце. У повітрі ще тягнуло холодом, трава під ногами була мокра від роси; від усього віяло таємничістю, яку він пов’язав із безгомінням, що огортало цілий острів. Голоси елділів змовкли, не спостерігалося більше й гри світла та тіні у повітрі, яка впала Ренсомові у вічі напередодні. Без жодного слова йому стало ясно, що треба піднятися на вершину пагорба, до гаю. Підійшовши до обставленої каменями алеї, він із завмиранням серця побачив, що там зібралося повно малакандрійців, які розташувалися обабіч, під каменями, і мовчки чогось чекали, сидячи просто долі чи навпочіпки — кому як було краще. Не наважуючись зупинитися, Ренсом пішов далі; почувався так, ніби проходить крізь стрій перед усіма цими істотами, які незмигно на нього дивилися. Сягнувши вершини, де посеред алеї височів найбільший камінь, він зупинився і згодом ніяк не міг згадати, зробив це на веління елділа чи з власної ініціативи. Вирішив не сідати, бо земля виглядала ще надто холодною і мокрою, та й не знав, чи виглядатиме це пристойно, тож так і залишився стояти, завмерши, немов на параді. Всі погляди були спрямовані на нього, а навколо й далі панувала повна тиша.

Поступово він усвідомив, що навкруги сила-силенна елділів. Складалося враження, що всі ті ледь помітні лелітки й блискітки, які вчора були розсіяні по цілому острову, сьогодні зібралися тут, і так само чогось чекали, майже не рухаючись. Сонце вже піднялося над обрієм, але ніхто й далі не ронив ані слова. Звівши очі, щоб окинути поглядом величні камені, на які саме впали перші, ще бліді сонячні промені, Ренсом побачив, що й повітря в гаю насичене світлом — світлом елділів, до якого схід сонця