За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Я люблю гросів, — трохи напруженим тоном сказав Ренсом, — і мені здається, вони говорять про смерть правильно.
— Вони мають рацію, що не бояться її, Рен-сум, але не вміють ставитися до неї розважливо, не усвідомлюють, що смерть — це природна властивість нашого тіла, а відтак часто її можна уникнути, доклавши лишень незначних зусиль. Гроси ж часто гинуть марно. Приміром, ось ця річ врятувала життя багатьом гросам, але жодному з них і до голови не прийде прихопити її з собою, вирушаючи в гори.
І він простягнув Ренсомові флягу, від якої відходила трубка з отвором на кінці, — вочевидь, кисневий апарат.
— Дихай із неї, коли буде потрібно, коротуне, тільки не забувай потім закривати.
Огрей почепив апарат йому на спину, а трубку перекинув через плече і вклав у руку. Від доторку сорнових рук — віялоподібних, семипалих і дуже холодних — Ренсома мимоволі пробирав дрож; ці руки нагадували йому пташині лапи: кості, обтягнуті шкірою. Щоб відволіктися від неприємних почуттів, він поцікавився, де виготовлено апарат, адже досі не бачив на цій планеті нічого бодай звіддаля схожого на якийсь завод чи лабораторію.
— Придумали його ми, а зробили пфіфльтріґи, — відповів сорн.
— Навіщо вони роблять такі речі? — запитав Ренсом; хоч йому й бракувало слів, він і далі намагався з’ясувати для себе особливості політичного та економічного устрою Малакандри.
— Їм просто подобається робити різні речі, — сказав Оґрей. — Здебільшого, правда, їхні вироби не приносять жодної користі, ними можна хіба милуватися. Проте іноді пфіфльтріґам набридає марнувати час, і тоді вони роблять щось за нашим задумом, якщо, звісно, ця річ достатньо складна. Їм ніколи не вистачає терпцю на прості речі, навіть дуже корисні. Та нам пора вже вирушати в дорогу. Ти сядеш мені на плече.
Несподівана пропозиція добряче збентежила Ренсома, та сорн уже присів біля нього навпочіпки, тож йому не залишалося нічого іншого, як видертися Оґреєві на плече, вкрите чимось схожим на пір’я, й усістися там, прихилившись до довгого блідого обличчя, а правою рукою обхопивши велетенську шию. Такий спосіб пересування видавався йому не надто надійним, та вибору не було, довелося змиритися. Сорн обережно підвівся, і Ренсом одним махом злетів на висоту десь вісімнадцяти футів.
— Все добре, коротуне? — запитав Оґрей.
— Дуже добре, — відізвався Ренсом, і мандрівка розпочалася.
Либонь, саме своєю ходою сорн скидався на людину найменше. Він підносив ноги дуже високо, проте й опускав надзвичайно м’яко. Ренсомові приходив на пам’ять то кіт, який підкрадається до здобичі, то півень, що повагом крокує курником, то запряжний кінь, який чомусь високо піднімає ноги, але насправді сорн своїм дивним поступом не нагадував жодне з земних створінь. Так чи так, а їхати на ньому виявилося напрочуд зручно, і за кілька хвилин від запаморочення та інших неприємних відчуттів не зосталося й сліду. Натомість на Ренсома наринули кумедні, ба навіть зворушливі спогади: ось він у дитинстві катається в зоопарку на слоні, а онде ще давніше батько носить його на плечах… Йому стало весело. Вони проходили приблизно шість-сім миль за годину. Було холодно, проте не занадто, а завдяки кисневому апарату за спиною він не мав проблем із диханням.
Краєвид, що його розглядав Ренсом зі свого рухомого, доволі високого спостережного пункту, який ще й плавно погойдувався, налаштовував радше на врочистий лад. Гандраміт зовсім зник із поля зору. Вони йшли неглибокою долиною; обабіч, скільки сягало око, тягнулися голі зеленуваті скелі, де-не-де помережані червоними плямами. Небо, густо-синє над обрієм, ставало майже чорним над головою, а відвернувшись від сліпучого сонця, можна було побачити зірки. Сорн підтвердив Ренсомів здогад про те, що варто піднятися ще трохи вище — і повітря закінчиться. Вже у горах, які становлять стіни гандраміта і відмежовують його від гарандри, чи в улоговині, якою пролягав їхній шлях, повітря розріджене приблизно так, як на Землі у Гімалаях, і гросам важко ним дихати, а ще на кількасот футів вище, власне на гарандрі — справжній поверхні планети — життя взагалі неможливе. Тому довкола й панувало таке яскраве сяйво — адже з небес лилося світло, майже не послаблене повітряним покровом.
Скелі, відбиваючи сонячне проміння, засліплювали очі; на їхній нерівній площині тінь сорна з Ренсомом на плечі виділялася неприродно чітко, начеб ото тінь дерева, освітленого автомобільними фарами. Здавалося, до обрію можна дістати рукою. Тріщини і виступи на далеких схилах вимальовувалися в усіх подробицях; все це нагадувало картину якогось прадавнього митця, що жив ще до того, як люди осягнули закони перспективи. Ренсом знаходився тепер біля самої межі небес, які пізнав під час мандрівки у космічному кораблі, і знову зазнавав дії променів, що їх годі описати зодягненими, сказати б, у повітря словами земної мови. Він відчував у серці неабияке піднесення, його охопило вже знайоме почуття неземної врочистості, стриманого і водночас несамовитого захоплення, адже перед ним знову відкривалося невичерпне джерело життя і сили.
Якби у нього в легенях було достатньо повітря, то він би розсміявся. Навіть навколишній краєвид повнився красою. З гарандри через верхній край долини подекуди звішувалися донизу велетенські клуби рожевуватої, схожої на піну речовини; подібну картину йому не раз доводилося спостерігати здаля, з гандраміта. Тепер, із ближчої відстані, можна було розгледіти, що ця речовина тверда наче камінь і що широкі вгорі клуби донизу звужуються, утворюючи щось ніби стебло, як у рослин. Порівняння з гігантською цвітною капустою виявилося навдивовижу вдалим, якщо лишень уявити собі качани з рожевого каменю завбільшки із собор. Ренсом запитав у сорна, що це таке.
— Це прадавні малакандрійські ліси, — відповів Оґрей. — Колись гарандра була вкрита теплим повітрям, на ній вирувало життя. Ще й досі там усе всіяно кістьми древніх істот; ти б і сам міг у цьому переконатися, якби там можна було дихати. Тоді й виросли ці ліси, де жив народ, якого вже багато тисяч років немає на світі. Вони були вкриті не хутром, а покровом, схожим на мій; не плавали в воді і не ходили по землі, а ширяли у повітрі завдяки широким пласким кінцівкам. Кажуть, вони чудово співали, й у ті далекі дні червоні ліси дзвеніли їхніми голосами. Потім ці ліси перетворилися на камінь, і тепер там бувають тільки елділи.
— У нашому світі досі є подібні істоти, ми називаємо їх птахами, — сказав Ренсом. — Але де ж був Оярса, коли гарандру спіткало таке лихо?
— Там, де й зараз.
— Невже він нічим не міг зарадити?
— Не знаю. Проте жоден світ не буває вічним, а народ
