Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Ти теж не їси, – була її відповідь.

– Бо я обмірковую одну річ. Я вкрай роздратований, – пробурчав я. – На мене найшло.

– Хлопче, не будь таким, – сказала вона.

Але збудження чи то роздратування заполонило мене до такої міри, що мене всього тіпало. Я почував себе жахливо.

Я не відкрив Лілі своїх намірів, але наступного дня, не одержавши від колишніх пожильців ніякої відповіді, я рівно о третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин піднявся в мансарду, щоб здійснити свою погрозу. На плечі в мене була дорожня сумка, а в ній лежав пістолет.

– Вони зреклися тебе, котику, – сказав я муркові.

Він притиснувся до стіни, дугою вигнувши спину й настовбурчивши шерсть. Я спробував прицілитися в нього згори й нарешті мусив сісти на підлогу, взявши його на мушку між ніжками ломберного столу, який там стояв. Я не хотів робити більше одного пострілу – в тому замкненому просторі він пролунав би й так надто гучно. Начитавшись про Панчо Вілью, я вирішив скористатися мексиканським способом влучної стрільби; він полягає в тому, що прицілюються, поклавши вказівний палець на цівку, а спусковий гачок натискають середнім пальцем, бо вказівний палець – найточніша указка, яку ми маємо. Отже, я навів указівного пальця, трошки його зігнувши – так, щоб центр котячої голови був якраз під ним, і вистрілив. Але в душі я не бажав котові смерті й тому не влучив. Інакше годі пояснити, чому я схибив на відстані восьми футів. Я відчинив двері, і кіт прожогом чкурнув з кімнати. Витягши вперед свою лебедину шию, бліда від страху, на сходах стояла Лілі. Для неї пістолетний постріл у домі міг означати лише одне – адже вона ніколи не забувала про батькову смерть. Я ще не отямився від струсу, викликаного пострілом, порожня сумка теліпалася в мене на боці.

– Що ти накоїв? – спитала Лілі.

– Я пробував зробити те, що обіцяв. А, хай йому чорт!

Задзвонив телефон, і я пройшов повз Лілі, щоб узяти трубку. То була дружина пожильця.

– Чому ви не озивалися так довго? – поцікавивсь я. – А тепер, вважайте, вже пізно.

Вона розплакалась, і мені самому стало дуже зле.

– Приходьте й заберіть свого клятущого паскудного кота! – заволав я в трубку. – Ви, городяни, зовсім не дбаєте про тварин. Хіба це годиться – покинути свого кота напризволяще?

Дивина полягає в тому, що у своїх вчинках я завжди спираюся на слушну й поважну причину, і я ніколи не міг збагнути, чому в мене все кінчається так погано.

І ось я стояв на березі ставка, і роздуми про те, як винищити жаб, чомусь викликали в мене спогад про ту пригоду з котом. «Але ж тут усе не так, – міркував я. – Тут усе зрозуміло, і ця історія якраз пояснює, чого я домагався, полюючи на кота». Так я себе переконував, але моє серце боліло на цей спогад, і глибокий смуток опанував мене. Власне, між цими двома подіями була велика схожість – ішлося про майже непрощенний гріх.

Повернувшись до діла, я обміркував кілька варіантів – скажімо, перецідити воду або застосувати отруту, – але жоден із них не видався мені здійсненним. І я сказав Ромілаю:

– Єдиний спосіб, який обіцяє успіх, – це кинути сюди бомбу. Вибух знищить усіх цих малих падлюк, і коли вони випливуть на поверхню черевом догори, нам залишиться тільки зібрати їх, повикидати, і тоді арнюї зможуть напувати свою худобу. Все дуже просто.

Коли суть мого задуму нарешті дійшла до Ромілаю, він сказав:

– Ой ні, ой не треба, пане!

– Чому «не треба»? Не будь слиньком. Я старий солдат і знаю, про що кажу.

Та не було сенсу сперечатися з ним; думка про вибух налякала його, і я промовив:

– Гаразд, Ромілаю, в такому разі вертаймося в нашу хатину і трохи поспімо. День був важкий, а завтра в нас багато роботи.

Отож ми повернулися у свою хижу, і мій супутник почав проказувати вечірню молитву. Ромілаю почасти розкусив мене; думаю, він щиро прихилився до мене, але почав усвідомлювати, що я відчайдух, невдаха і схильний до необачних дій. Того вечора він опустився навколішки, накривши свої литки стегнами, з-під яких стриміли його великі п’яти. Потім стулив долоні з широко розчепіреними пальцями і сперся на них підборіддям. Не раз я казав йому або мурмотів: «Замов слівце й за мене», – і просив про це майже серйозно.

Коли Ромілаю закінчив молитися, він ліг на бік і всунув одну руку собі між коліна, підібгані до живота. Другу руку він підклав під щоку. В такій позі він спав завжди. Я теж примостився на своїй ковдрі, обравши таке місце в темній хижі, куди не сягало місячне проміння. Я рідко мучуся безсонням, але тієї ночі в моїй голові вирувало надто багато думок: Даниїлове пророцтво, кіт, жаби, африканське селище, яке мало такий стародавній вигляд, умита слізьми делегація, борцівський поєдинок з Ітело і цариця, що заглянула мені в саму душу й розповіла про грун-ту-молані. Все це перемішалося в моїй свідомості й страшенно збуджувало мене, і я все думав і думав, обираючи найліпший спосіб поглушити жаб. Певна річ, я дещо знав про вибухові пристрої і мав намір вийняти з ліхтарика батарейки й, насипавши туди пороху з патронів до своїх рушниць, виготовити досить потужну бомбу. Мої рушниці, одна марки «375-Н», а друга «Н-Магнум», заряджалися набоями, з якими можна було виходити проти слона. «375-Н» я купив умисне для цієї поїздки по Африці, вичитавши про неї чи то в «Лайфі», чи то в «Луку». Там ішлося про те, як один мічіганець вирішив провести відпустку на Алясці; прилетівши туди, він найняв провідника, з яким вони вистежили аляскинського бурого ведмедя; вони довго йшли за ним по сліду через гори й болота і застрелили його з відстані в чотириста ярдів. Я сам свого часу трохи захоплювався полюванням, та, коли постаршав, цей спосіб спілкування з природою перестав приваблювати мене. Адже його суть у тому, що людина вбиває живі