Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Та ось я опинився в далеких горах Африки – а вони-таки, хай їм біс, справді чи не на краю світу! – і мене розгнівило і обурило, що цим милим людям доводилося так терпіти від жаб. Тож цілком природно, що я мріяв полегшити їм життя. Так сталося, що, крім мене, ніхто допомогти їм не міг, а я вже почував себе перед ними неоплатним боржником. Ви тільки прикиньте, скільки добра зробила для мене цариця Віллатале – розгадала мою вдачу, відкрила мені грун-ту-молані! Я дійшов висновку, що арнюї не становлять винятку із загального правила, що вони розвинуті дуже нерівномірно; вони, здається, збагнули, в чому сенс життя, та, коли на них напали жаби, ці люди виявилися безпорадними. Я відчув певне задоволення, пояснивши цей свій висновок за допомогою кількох аналогічних прикладів. Хоча євреї і були під захистом Єгови, вони не змогли подолати ворогів, бо він заборонив їм воювати в суботу. А ескімоси конали з голоду, хоча навкруги було безліч оленів, бо їм не годилося їсти оленяче м’ясо в рибний сезон, як і рибалити в сезон оленів. Усе залежить від системи оцінок. А де ж реальність? Є вона чи її немає? Адже я сам мав щастя, цілком об’єктивне щастя, і його в мене було не менше, аніж води в тому ставку, з якого худобі не давали пити, – і водночас я помирав з нудьги й горя! Тому, подумав я, це буде ніби акт взаємної допомоги: там, де арнюї мислять ірраціонально, я допоможу їм, а де я перебуваю в полоні ірраціональних упереджень, вони допоможуть мені.
Місяць, окутаний вінцем пір’ястих хмар, уже виплив з-за обрію, витягши своє довге обличчя на схід. Тепер я міг роздивитися, що навколишні гори були дуже стрімкі й заввишки, думаю, не менш як десять тисяч футів. Вечірнє повітря стало густо-зеленим, але в місячному сяйві гори залишилися такі самі білі, як і вдень. Стріха на повітці тепер ще дужче скидалася на пір’я – темне, важке й пишне. Ми стояли з принцом Ітело біля гурту людей, що мерехтіли всіма барвами веселки – його дружини та родичі все ще стовбичили тут під своїми парасолями, схожими на розплескані квіти, – і я йому сказав:
– Принце, я збираюся розпочати війну проти отієї звіроти, що розплодилася у ставку. І повірте, я зумію дати їм раду. Ви до цього зовсім непричетні, і вам навіть не конче висловлювати свою думку «за» чи «проти». Я зроблю це на власну відповідальність.
– О, пане Гендерсоне, ви – насвичайна людина. Але, шановний гостю, не захоплюватися так дуже.
– Ха-ха, принце, пробачте мені, але в цьому ви помиляєтеся. Якщо я нічим не захоплюватимуся, то ніколи нічого й не здійсню. Все буде гаразд, – провадив я. – А ви просто забудьте про це, та й годі.
Ми з ним попрощалися біля нашої хижі, і Ромілаю та я підвечеряли холодним ямсом із сухарями, до яких я подав на закуску вітамінні таблетки. На завершення я випив трохи віскі, а тоді сказав:
– Ходімо, Ромілаю, прогуляємося до того ставочка й оглянемо його при місячному світлі.
Я прихопив із собою ліхтарика – як я вже згадував, над водоймою нависала стріха з пальмового листя, і під нею могло бути зовсім темно.
Ті жаби, безперечно, почували себе пречудово, краще, аніж будь-хто. Тут, на вологій землі, росли бур’яни – більш ніде в селі їх не було, – і страхопудні істоти, які належали до одного з різновидів гірських жаб і були поплямлені білими та зеленими цятками, не тільки плавали, хлюпотіли та пірнали у воді, а й стрибали на березі. Кажуть, що повітря – остання оселя душі, але, певно, з усіх середовищ, які доступні нашим відчуттям, немає приємнішого, ніж вода. Отже, жилося жабам, мабуть, розкішно, і я, дивлячись, як вони стрибають побіля самої води під нашими ногами, виблискуючи мокрими цятками та білими лапками, натхненно квакаючи і втуплюючи в нас свої лупаті очі, подумав, що вони досягли свого ідеалу. А тим часом інші живі створіння, присутні тут і представлені Ромілаю та мною, спливали потом від задушливої спеки. Навіть у затінку під стріхою, де вечірні сутінки були найгустіші, моє обличчя неначе підсмажувалося на вогні, так мовби я нахилявся над жерлом вулкана. Ясна в мене розпухли, і я був майже певен, що коли вимкну ліхтарика, то ми зможемо бачити жаб у відсвітах жаркого полум’я, яке струменіло від мене.
– Вони тут розкошують, ці тварюки, – сказав я Ромілаю. – Поки що розкошують.
І я провів пучком світла від ліхтарика туди-сюди по воді, в якій вони вовтузилися. За інших обставин я поставився б до них цілком терпимо або навіть співчутливо. По суті, я проти жаб нічого не мав.
– Чого ваша сміятись, пане?
– Хіба я сміюся? Я й не помітив, – сказав я. – 3 них і справді знамениті співаки. В нас у Коннектікугі водяться здебільшого пискуни, а ці співають басом. Послухай-но їх, послухай! О, впізнаю, впізнаю! Ква-ква-кум, ква-ква– кум. Agnus Dei – Agnus Dei qui tollis pecoata mundi, miserere no-ho-bis![7] Та це ж Моцарт, клянуся, Моцарт! I не дивно, що вони співають «Реквієм», бідолашні виплодки, адже незабаром їх навік накриє лядою небуття.
Я сказав «бідолашні», а насправді моє серце завмирало від зловтіхи в чеканні їхньої погибелі. Ми ненавидимо смерть, ми боїмося смерті, та коли стикаємося з нею віч-на-віч, ніщо нас так не хвилює, як вона. Звичайно, мені було шкода корів, я жалів людей, я все прикинув і все тверезо обміркував. Але моє серце збуджено калатало в очікуванні тієї невідворотної миті, коли моїми зусиллями невблаганна десниця долі опуститься на оту звіроту, що розплодилася в ставку.
Водночас я не міг не
