Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці – симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті.
– Вона казати, – ретельно переклав Ітело, – що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю?
– О, як блискуче вона мислить! – сказав я. – Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі.
Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерті. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це – розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело:
– Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, – провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: – «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», – а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?»
Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутності, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою – певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором.
– О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, – сказав Ітело.
Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було.
– Грун-ту-молані, – сказала стара цариця.
– Що це означає? Що вона сказала?
– Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити.
– Так, так, так! Молані. Я – ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-ту-молані – я вітаю кожного з вас зокрема! – Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. – Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому – грун-ту-молані!
Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь:
– Ту-молані.
Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.
8
Сказати правду, я походжу далеко не з ідеального роду; понад сто років моїх дідів та прадідів проклинали й висміювали, і коли я сидів біля одвічного моря, б’ючи з рогачки пляшки, то всі, хто мене знав, пригадували не тільки моїх знаменитих предків, послів або державних діячів, а й божевільних також. Один із них узяв участь у боксерському повстанні, переконавши себе, що він китаєць; другого купила за триста тисяч доларів одна італійська актриса; третього занесло невідь-куди на повітряній кулі, коли він пропагував рух за загальне виборче право. В нашому роду ніколи не бракувало людей шалапутних або пришелепуватих (у французькій мові є й сильніше слово). Одне покоління тому котрийсь із гендерсонівських родичів здобув медаль італійської корони за рятувальні роботи під час Мессінського землетрусу на Сицилії. Він страшенно втомився від байдикування в Римі. Вмираючи з нудьги, він прогулювався верхи на коні в своєму палаццо, від спальні до вітальні. Коли стався землетрус, він прибув до Мессіни першим же поїздом і, кажуть, не спав протягом двох тижнів, розчистивши за цей час сотні зруйнованих будинків і врятувавши безліч людей. Це свідчить про те, що в нашій родині завжди прагнули служити високій меті, хоча нерідко такі пориви виявлялися в безумних витівках. Один із колишніх Гендерсонів узяв собі за звичай читати сусідам проповіді, хоча ніколи не був священиком; він скликав їх на своє подвір’я, б’ючи ломом у дзвін, – і посмів би хтось не прийти!
Кажуть, я на нього схожий. Принаймні розмір комірця в нас однаковий, сорок четвертий… Я
